Нові публікації, пропозиції небайдужих однодумців, об'єднання БОГУ Радість та БОГУ ДАР і розрізнених поки що на просторах нашої вітчизни, занехайної попередниками і сучасниками / Система духовного і молекулярно-генетичного оздоровлення людини і збереження довкілля доктора А.І. Потопальського / Труднощі і перспективи

Тільки думка і правда вічні

У нашій державі, де пороки вважаються доблестю, гуманна мораль – ветхим непотребом, а благочестивість відгонить політиканством, споганити будь-яку корисну справу легше, ніж кліпнути оком. Досі не мав честі близько познайомитись з Анатолієм Потопальським, хоча було кілька очних побіжних зустрічей і не більше.

Щиро зізнаюсь, що непідробний інтерес до Анатолія Івановича, як добре знаного в Україні і за її межами вченого-генетика, в мене виник одразу ж після перегляду записів передачі на одному з центральних телеканалів, де його відверто чорнили і безоглядно паплюжили. Там не йшлося про глибокий науковий аналіз, свідомо були відкинуті щонайменші натяки на позитив і буквально ребрами світилась замовність матеріалів. А ще брудним потоком лився злоядучий, ненависний дух, мета якого – спопелити людину, розсіяти її здобутки по життєвому полю, щоб і сліду від їх не залишилось.

Талант, зокрема в науковій сфері, завжди викликає у невдах заздрість, іноді злобну, жорстоку і немилосердну. Тут все зрозуміло, бо подібні зловмисники діють спідтиха, зазвичай, анонімно і тому підленько. В даному випадку ініціатори і замовники теж приховані, а журналісти телеканалу спокусились на дешевеньку сенсацію. Боже мій, яке відчайдушне геройство познущатись з людини, котра переступила поріг вісімдесятиріччя і впродовж шістдесяти років скромно, проте самовіддано служить науці, маючи широко визнаний доробок; яка безпомічна перед потужною телеімперією, зосередженою в руках товстосумів; яка вже фізично неспроможна дати ніщивну відсіч «молотникам», котрі нікчемно потішаються з кожним ударом ціпа; якій «прокурори-журналісти», бодай для проформи не надали слова для свого захисту й оправдання… Браво, колеги, чим не самосуд, без найменшого права на оборону!

Безліч листів отримав відтоді Анатолій Іванович і в усіх висловлено йому підтримку і віру. Надійшли вони і на телеканал, проте, як і сподівалось, ніхто на них не звернув уваги, що зайвий раз підтверджує тезу про скерований кимось задум і зазделегідь намічений висновок. Одна з вдячних пацієнток Анатолія Івановича бачить причину таких безпрецедентних нападок в конкуренції на ринку лікарських препаратів, де панує дороговизна, а тут пропонуються цілком доступні природні засоби оздоровлення і лікування, що, мовляв, загонить у тупик деяких монополістів. Думка цілком слушна, в якій є момент істини, але тільки момент.

Справа в тім, що впродовж багатьох десятиліть Анатолію Івановичу всіляко перешкоджали нарощувати потужності для виробництва ліцензованих, патентованих і офіційно визнаних препаратів – «Ізатізон», «Амітозин», «Кавбузсорб», оздоровчих чаїв тощо і тому частка їх на ринку дуже мала, хоча популярність у народі надзвичайно висока. І, можливо, саме це сполошило конкурентів, особливо в період пандемії.

Ось що пише кандидат біологічних наук О.І. Болсунова:


«Противірусний препарат «Ізатізон» дуже ефективний і не має токсичності , якщо вживати його в терапевтичних дозах. Всесвітня організація охорони здоров’я звернулась до всіх спеціалістів з пропозицією: в разі неефективного лікування короновірусу і загрози смертельних наслідків використовувати всі перспективні противірусні засоби, незалежно від джерел їх походження… Встановлена найвища ефективність метисазону, який є одним із головних складників вітчизняного препарату ізатізону».


Цей унікальний препарат Анатолій Іванович спільно з Любов’ю Лозюк розробив і запатентував ще у 1973 році. Тобто, майже п’ятдесят років він служить людям і досі не було жодного серйозного ускладнення після його вживання, певна річ, згідно фахових рекомендацій. А схвальних відгуків було безліч.

Кандидат біологічних наук, доцент Т.В. Вигівська в листі до телеканалу резонно константує телекартинку:

«В історії жінки, котра роками лікується препаратом ізатізон, залишаючись активною й оптимістичною/!\, чомусь звинувачують Анатолія Потопальського, а не систему охорони здоров’я України, якій байдуже, що важко хвора не може собі дозволити стаціонарного лікування в онкодиспансері, яке обходиться в сотні тисяч гривень. Для жінки з мізерною пенсією стало фінансовим випробування знайти 100 гривнів, щоб обстежити внучку».

Гостро, влучно і тонко підмічено, бо телеканал, явно не бажаючи цього, сам себе висік батогом, показавши жінку, котра досить бадьоро тримається завдяки … ізатізону! Кращої реклами не придумаєш!

Вчитався в біографію Анатолія Івановича і приємно залоскотіло в серці: вияснилось, що з розривом в десять років ми закінчували один і той же навчальний заклад – Житомирське медучилище, Він – фельдшерське відділення, а я – зуболікарське. Доречно згадав про це, бо з цікавістю прочитав відгук львівського стоматолога Ірини Бігун:

«Ізатізон» чудово себе проявив у лікуванні молочних зубів, а також карієсу постійних. Після видалення зуба рана обробляється ізатізоном і регенерація тканин відбувається вдвічі швидше».

Ніколи не припускав, що і в стоматології цей препарат може бути благотворним.

Торік випадково зустрівся зі своєю землячкою, уродженицею села Барди, а нині мешканкою Коростеня. Ми майже ровесники, закінчували Васьковицьку школу. Вона дуже настійно просила мене висловити при нагоді «найсердечнішу подяку доктору Потопальському, котрий врятував мені очі». І розповіла про свої багаторічні страждання-поневірання, поїздки по всіх куточках країни в пошуках повернення зору. Хтось порадив звернутись до Анатолія Івановича, Кілька сеансів лікування стали чудодійними, і тепер вона щоранку молить Бога за свого рятівника. Щоб автора не звинуватили у вигадливості, називаю її повне імя – Бех Галина Федорівна. Принаймні, таким воно було в школі.

Анатолій Іванович неодноразово у своїх публічних виступах застерігав, що універсальних препаратів немає і не може бути, кожен із винайдених ним слід розглядати як важливу частинку комплексного лікування. Це зріла позиція достойного мужа, котрий знає собі ціну, але не завищує її, і який є «взірцем чесної, відкритої і доброї людини, фаховий і моральний авторитет якої – беззаперечний».

Останні слова належать доктору сільськогосподарських наук, професору, Заслуженому винахіднику України Валентину Дрозді. Він пригадує:

“Ще будучи студентом Івано-Франківського медичного інституту Анатолій Іванович отримав неперевершений протипухлинний препарат Амітозин, який зупиняє поділ злоякісних клітин і викликає їх прискорене старіння, що було якщо не новим, то революційним словом у науці. Безумовно, молодого дослідника помітили і призначили керівником проблемної лабораторії, створеної згідно постанови Ради Міністрів СРСР.

Однак, це не завадило впродовж усього творчого шляху зазнавати йому гонінь та утисків – зависників і в ті часи не бракувало. Створювались різноманітні комісії, в тому числі і високопартійні. В одній із них брав участь і сам Валентин Федорович: «Нам вистачило і сміливості, і здорового глузду, і компетентності, щоб висловити повну довіру Анатолію Потопальському і його дослідженням».

А копали тоді дуже ретельно. Анатолій Іванович створив і започаткував Інститут оздоровлення і відродження народів України. Факт новітній не лише в нашій державі, але й у світовій практиці, адже мета закладу – поєднання наукових досліджень з основами християнської моралі.

Ось як пояснює це в інтерв’ю Анатолій Іванович:

«Пересвідчився на власному досвіді – якщо людина вилікувалась і якщо вона вірить у Бога і ходить до церкви, притримується законів всесвітнього буття і певних релігійних ритуалів, то повноцінно живе і хвороба не повертається. Якщо ж ні, то проходить рік-два і або під машину потрапляє, або серцевий напад візьме, або рецидив хвороби… Кажу хворому, що він має дбати не лише про своє тіло, але й про Душу, тобто про власні думки і почуття… Ми часто просимо допомоги в Бога, а коли треба віддати Богові, то чомусь забуваємо».

Для підтримки вищезгаданого Інститут влада не зробила і на порух мізинця. Телеканал не проминув нагоди з’єхидствувати – весь Інститут розміщується в одній кімнатці. Професор Валентин Дрозда нагадав їм, що подружжя П’єр і Марія Кюрі чотири роки поспіль проводили дослідження з отримання полонію та радію у… звичайному хліві. Згодом Марія Кюрі-Складовська двічі була відзначеа Нобелівською премією. До речі, на неї свого часу номінувався й Анатолій Потопальський. На жаль, я деталей його висунення не зміг відшукавти. І подаю цей факт не для порівняння величин, а заради оцінки умов і методів роботи.

Принагідно зауважу: багаторазово йому надходили спокусливі пропозиції від провідних науково-дослідницьких центрів ближнього і далекого зарубіжжя, але завжди Анатолій Іванович вибирав Батьківщину. Він усе життя поривається до великого, мізерне йому протипоказане, твердо знаючи, що вічні тільки думка і правда, а словесну полову розвіє вітер. Як і його предки-ходаки, з рідного однойменного села, виявляючи характер і волю, ходили в Крим по сіль, так і він безупинно і наполегливо шукає «сіль життя». І підмурівком цього пошуку завжди було творення добра, але не статків і маєтностей, яких не нажив і до яких ніколи не прагнув. Наведу коротку цитату з його інтерв’ю:

«Здаватись на волю обставин не можна».

Твердо вірю, що Анатолій Потопальський, кандидат медичних наук, Заслужений винахідник України, професор, Почесний громадянин м. Коростеня, попри тілесну слабкість, що напосілась після ганебного телебичування, продовжить роботу й остаточно запряже зірку слави у віз своєї долі.

Скажу від себе:

« Шановний Анатолію Івановичу, свідоме осквернення Вашого імені говорить не про Вас і тим паче не про Ваші справи, воно характеризує тих, хто замовив і вдався до такої паскудної затії».

Але муляє їдке питання: чому ми глухі, сліпі і байдужі?..

Автор – Артем Шевчук.
Джерело