Історія журналу в публікаціях

ВИХОВАННЯ НАРОДНОЮ ПІСНЕЮ

Ретроспекція: історія журналу в публікаціях

 

ВИХОВАННЯ НАРОДНОЮ ПІСНЕЮ

 

Пісня – найкоротший шлях до серця людини.

Тиха бабусина пісня… Усе життя охоплюється піснею, зливається з нею і без неї стає неможливим. Коли людина уперше заспівала, ніхто не знає. Але відомо: без пісні народної духовне життя українця втрачає свою красу. Бо ця пісня, то неперевершений шедевр поєднання щирого, задушевного слова і чарівної мелодії.

Як зараз, пригадую свого діда Кавуна Н.К., жителя с. Кобриново Тальнівського району, що на Черкащині. Це був старійшина великого роду Кавунів, бо жило у селі 118 родин під цим прізвищем, і куток, де жили одні Кавуни, зветься Кавунський.

Як мій дід гарно співали! Як любили пісню і казали, що коли заспівають, то їм легше стає на душі! Напевне, це було так тому, що пісня у них дійсно народжувалась у душі. Недаремно ж кажуть, що пісня, що народжується у душі, збагачує, робить людину дужою, нездоланною, бо в ній віра народу в майбутнє, у ній безсмертя нації. Пісня – найбільше духовне багатство нації, яка тією піснею возвеличена. Уся історія нашої неньки-України викладена в піснях, пісні – це художній літопис народу.

Саме піснею почався наш народ на світанку свого існування.

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі. І є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління. Огортаючи глибинними чарами людську душу. До таких скарбів належить українська народна пісня.

Не знаю кому належать ці слова, але вони правдиві:

Хай як би там не викривлялись

Під враженням всіх мод,

А найсправніша пісня – істинно народна,

Правдива, як і сам народ.

Ось колискова «Ой, ходить сон коло вікон»:

Ходить сонко по вулиці,

Носить спання в рукавиці,

Чужих дітей пробуджає,

А Тетянку присипляє.

Ходи, сонку, сюди, до нас,

Буде тобі добре у нас,

У нас хата теплесенька

І Тетяночка малесенька.

 

З неї ж починається Люди­на. Я ніяк не можу забути, як ото СОН ходить, або «КОТИК БЕРЕ КЛУБОК». Матері, спі­вайте своїм дітям колискові! Вони назавжди залишаться у дитячому сердечку. Дити­на буде все життя згадувати ті пісні і казати: «ТАК МОЯ МАМА СПІВАЛИ»! Співайте колискові! Вони, як і поріг бать­ківської хати, завжди обнімуть, зігріють своїм теплом.

Вони мають величезний, ще не вивчений, не усвідом­лений вплив на здоров’я, роз­виток, виховання немовлят та й на здоров’я, самопочуття матерів. Невипадково ж матері всіх народів, ніби змовившись, впродовж тисячоліть співають колискові своїм немовлятам. І це, безперечно, видатне досягнення людства, його культури.

Та, на жаль, у наш технократичний вік чимало молодих матерів вже не знать, не співа­ють колискові, навіть не під­озрюючи, якої шкоди завдають своїм немовлятам і самим собі. Цей «процес» захопив й Укра­їну. І це пряма загроза нашій національній культурі, добробу­ту дітей, народу і вимагає рішу­чих державних заходів протидії.

Обов’язкове вивчення колискових потрібно запро­вадити в навчальні програми педагогічних закладів освіти, дитячих садків, шкіл, їх збір­ники з нотами видавати масо­вими тиражами. Вони повинні щоденно звучати на радіо і телебаченні. Треба навчати колисковим дівчаток, коли вони ще граються з куклами в «дочки-матері». Тоді, як зрос­туть, вони будуть співати їх своїм немовлятам.

Співайте колискові!

***

У кожної людини є свої улюблені пісні. І недаремно кажуть, що той, хто співає, молиться двічі. Співайте самі, співайте з дітьми, співайте з друзями. Співайте з матусею, поки вона у Вас є. Співайте!

Мій дід казали: — Пісня — як жінка, найкраща та, котру любиш. А знали вони силу-силенну пісень і нас, онуків, навчили співати. Принаймні, я знаю понад 20 пісень, яких навчили мене дід. І як зараз, пам’ятаю натруджених важкою селянською працею дідових сусідів, які вечорами, особливо взимку, зберуться та й кажуть: — Починайте, дядьку, ось тієї про голубів. Дід співали з пле­мінниками, ой, гарно, так мені ті голуби любі, а це ж про людей! Чи ж не так? Вивчіть і ви цю пісню, а можливо, і у вашому роду її співають:

Ой, там, на горі, ой, там на крутій,

Ой, там сиділа пара голубів,

Сиділи вони цілувалися,

Сизими крильми обіймалися.

Де взявся стрілець, вдалий молодець,

Розбив, розлучив пару голубів,

Голуба  утяв, голубку узяв

Приніс додому, пустив додолу.

Насипав пшонця та по колінця.

Голубка не їсть, голубка не п’є,

На свою гору плакати йде.

  • Не плач, голубко, не плач, сизая,

Пришлю я тобі сім пар голубів,

Пришлю я тобі сім пар голубів —

Шукай, вибирай пароньку собі.

  • Вже я ходила і вибирала,

Не знайшла того, що я втеряла,

Не те крилечко, не те пір’ячко,

Не так він гуде, як до мене йде.

Хіба я можу забути цю пісню? Ніколи! Співає її вся моя сім’я, співають мої діти, мої онуки, я навчила співати її своїх учнів. Є багато пісень мого роду. їх за один вечір не переспівати. З розпростертих їхніх крил линуть до нас душі наших предків. Люблю село свого дитинства. До нього серцем прикипіла. 1 зараз чую, як лине пісня моїх родичів, коли вони величезною родиною збиралися. Це було щось неперевершене!

Тепер моя матуся хворі, часто кажуть мені, моїм дітям:

 — Давайте заспіваємо дідуньової пісні:

 

Ой, розвивайся та сухий дубе,

Ще й біла береза /2 рази/.

А з-під тої та й березоньки

Вода протікає.

А там козак та й молоденький

Коня напуває /2 рази/.

Ой, пий, коню, та й що воду,

Ця вода холодна /2 рази/.

Ой, люби, козак,дівчиноньку —

Дівчина молода.

Або пригадую, як, мабуть, і стелі було тісно, коли заспі­вували дідунь, а їхній спів під­хоплювали усі, хто зібрався у хаті:

По той бік гора, по цей бік гора,

Поміж тими крутими горами

Сходила зоря /двічі/.

Ой, то ж не зоря — дівчина моя

З новесенькими та відерця­ми

По водицю йшла.

Дівчина моя, напій же коня

З глибокої криниченьки,

З нового відра! /двічі/.

Козаченьку мій, була б я твоя,

Взяла б коня за шовковий повід

Та й напоїла /двічі/.

Дівчино моя, сідай на коня,

Та поїдем у чистеє поле

До мого двора /двічі/.

А в мого двора нема ні кола,

Тільки стоїть один кущ калини,

Та й та не цвіла /двічі/.

 

Або:

Гей, наливайте, повнії чари,

Щоб через вінця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в світі жилося!

Вдаримо об землю лихом-журбою,

Щоб стало всім веселіше,

Вип’єм за щастя, вип’єм за долю,

Вип’єм за все, що миліше.

А як тужно лунає ця:

Із-за гори кам’яної

Голуби літають,

Не зазнала розкішоньки —

Вже літа минають.

Запрягайте коні в шори,

Коні воронії,

Та й поїдем доганяти

Літа молодії.

Ой, догнали літа мої

На кленовім мості,

Ой, верніться, літа мої,

Хоч до мене в гості.

Не вернемось, не вернемось —

Немає до кого,

Бо не вміла шанувати,

Як здоров’я свого.

*

Трохи запізно та все ж почала робити собі записник — книжку «Пісні роду мого» і хочу передати його у спадок своїм онукам.

Жаль, мало записала народ­них пісень від діда, і пішов він у далекі райські сади співати Богу і святим.

Отож серце моє радіє, коли чую, як внуки співають україн­ські пісні, і вірю, що то справ­жня любов і краса, пам’ять, турбота про родовід і про народ. І ще приємно мені, що моя онучка Ангеліна, навчаючись у міській гімназії м. Умані, має велике щастя кожного року вивчати якнайменше три укра­їнські пісні. Так тут поставлено навчання, що щороку проводить­ся у школі свято пісні, у якому беруть участь дідусі, бабусі, батьки, учителі, учні. Співають усі разом українських пісень.

Яка краса! Великим спо­движником цієї доброї, потріб­ної усім нам українцям справи є директор школи із 35-річним стажем, Заслужений учитель України М. П. Яременко.

Сам співає і співають усі його учителі і учні. Так трима­ти, директоре, і шановні учи­телі! У пісні плекається добро. А нам треба жити для добра. І коли запитала Михайла Пав­ловича, чому так запровадив у школі, то він відповів словами Вадима Крищенка:

Коли спитаєш: —

Любиш Україну?

Замовчу зніяковіло,як дитя.

Ні, не слова це стверджують,

Єдиний доказ — це твоє життя!

 

Високоповажні учителі й усі, кому до рук потрапить цей жур­нал, закликаю Вас, зберіть, упо­рядкуйте усі пісні, які люблять співати у Вашій родині — адже це безцінний народний скарб, що залишили нам наші пращури. Цей скарб дорожчий від золота. Бо в пісні — життя.

Пригадуєте, як писав Іван Франко:

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки надій, скільки жалів тих неситих

Вийшло на пісню такую?

 

Про що тільки не співаєть­ся в піснях українців: і про сімейне життя, про чоловіка — недбайливого і про «заміж у чужій стороні», про злий све­крушин язичок, і хатню робо­ту на дворі і в полі, і воду з криниці, і дрібненькі сльози, і невдале кохання.

…Ой, зорі, та зорі по синьому морі,

А місяць з-за хмар виглядав,

Ти рвалась, голубко, від мене до хати,

А я все тебе не пускав…

 

Кожна пісня цінна, за кожним словом — покоління людей, що пережили і радість, і горе, витівки молодості, роз­чарування, зазнали поневірянь і труднощів, але й пізнали гли­боку насолоду.

Мабуть, правий Дмитро Павличко, коли сказав, що саме завдяки народній пісні ми не загинули, вистояли протягом століть, збереглися як нація.

Українська народна пісня давно завоювала серця всіх. Учням у школі я завжди роз­повідаю таке.

На Кубань українську пісню занесли 20 тисяч українських дівчат, яких за наказом Катерини ІІ туди пішки пригнали, щоб насильно видати заміж за твер­ських козаків. У багатьох арміях Європи солдати співали аран­жовану композитором Вебером українську народну пісню «Їхав козак за Дунай».

Пісню Марусі Чурай «Засвіт встали козаченьки» вико­ристав Моцарт.

Ференц Ліст збагатив Захід двома українськими піснями в його інтерпретації, а саме: «Віють вітри», «Ой, не ходи, Грицю». До джерел української пісні припадали також німці Бах, Брамс, Гайдн, Шуберт; поляки — Шопен, Монюшко; чехи — Дворжек, Сметана. На вірші Віктора Забіли «Не щебе­чи, соловейку» музику напи­сав Ф. Глінка. Українського «Журавля» чуємо у Чайковського.

Отже, не гвинтівкою і кар­теччю прокладали українці шлях до душі людства.

Народ живе доти, доки живе його Слово і Пісня.

З піснею українці народжува­лися, з піснею вмирали. І воскре­сали з пісні. Знаменитий француз

Бопплан сказав про нас: «Ця нація співає плачучи. Так чинять на планеті тільки українці».

Скільки ж пісень склав наш народ? Щонайменше 500 000. І повне їх видання охопило б, напевне, 200 томів по 1000 сто­рінок кожен.

Батьки, учителі, діти, співайте! Бо як заспівають сім’я, дитячі садки, школи,  то заспівають і вузи, і вся  країна, народ. Пам’ятаймо «На світі  стільки істот живих,  що й полічити  важко, але співають серед них тільки людина й пташка».

***

На завершення нагадаю хоча б частину висловів видат­них людей про нашу народ­ну українську пісню.

Тарас Шев­ченко:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша Слава,

Слава України.

Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна і правдива,

як Господа слово.

 

Микола Гоголь:

Моя радість, життя моє — пісні! Як я Вас люблю! Чого варті всі холодні літописи… перед цими дзвінкими, живими літописами!., я не можу жити без пісень… яка це мука.

 

З листа до М. Максимо­вича:

Дума і особливо пісні банду­ристів співуче гарні. Коли б наш край не мав такого багатства пісень, я б ніколи не писав істо­рії його, тому що я не мав би поняття про минуле… пісні зму­сили читати всі літописи.

Микола Лисенко:

Пісня — це саме життя.

 

Павло Грабовський:

Що за милозвучність та краса — ці українські пісні. Це джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки.

 

Анатолій Луначарський:

Українська музика і пісня — найпишніша гілка на дереві світової народної творчості… українську пісню ставлять усі знавці на одне з перших місць серед пісень усіх народів.

 

Максим Рильський:

Яких тільки видозмін не мають пісні народні, окраса нашої поезії. Тут пісні ліричні і епічні, і історичні, і весільні, і баладні, і жартівливі.

 

Йосип Полянський:

Пісня — щоденник українця, до якого він вносить усе, що думає, почуває, робить. Образи в піснях відзначаються природ­ністю, невимушеністю, само­бутністю, витонченістю.

 

Олександр Довженко:

Українська пісня… Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте дитинство. Який митець не був натхнен­ний її багатющими мелодіями, її чарівною силою, що викли­кає в душі людській найтонші і найглибші почуття, думки і прагнення. Українська пісня — геніальна поетична біографія українського народу. Безсмертна українська пісня — це бездонна душа України, її слава. Навряд чи десь по інших країнах співа­ють так гарно і голосно, як у нас на Україні.

 

Андрій Малишко:

Без пісні нема духовного життя народу. Вона народжу­ється від невловимого поруху людської душі… Ідучи в похід, воїн бере зброю, хліб і пісню. Зброю — для бою, хліб — для життя, пісню — як душу народу.

 

Михайло Стельмах:

Наша народна пісня, як наша доля вироста на чорному хлібі історії. Нема такої значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни чи роко­том грому.

 

Олексій Толстой (Росія):

Ніякий інший народ не виявив себе в піснях так яскраво і гарно, як народ український.

 

Микола Берг (Росія):

Чарівна, ніжна й граціозна українська пісня, у ній є щось, що бере за серце, щось глибоко задушевне. Ця чарівність роз лита в усьому.

 

Лев Жемчужников (Росія):

Я дуже люблю  українські  пісні.

Немає в них зайвого слова, зайвої  ноти. Це самородки, з  яких завжди може черпати силу найвищий талант.

Адам Міцкевич (Польща):

Українська пісня – свята скрижаль, котру народ оберігає як свою гартовану зброю. З цієї скрижалі кожне покоління знаходить необхідні для себе духовні цінності, які впродовж віків лягали в основу моралі.

Боденштедт (Німеччина):

Ні в якій іншій країні дерево народної поезії не дало величезних плодів, як в українців.

 

Тож частіше згадуймо вище сказане, пишаймося піснями  свого народу, шануймо, оберігаймо їх і свою національну гідність!

СПІВАЙМО!

 

ЛЮДМИЛА НЕСТРУГІНА,

учитель української мови і літератури

загальноосвітньої школи села Білашки

Тальнівського району Черкаської області,

голова Тальнівської районної організації

Профспілки працівників освіти і науки України

(ПТ № 3, 2008, стор. 14-22)

Мусимо щиро подякувати, низько вклонитися автору і за цю чудову статтю, і за її величезну працю по відродженню, популяризації, пропаганді української народної пісні.

Мами перестали співати колискові своїм немовлятам і не знають їх, не розуміють їх видатного значення для здоров’я, розвитку, виховання дітей та й для свого власного.

Все рідше лунає народна пісня і в сім’ї, бо батьки не знають її, і відтак не знають і діти, молодь. І якщо по радіо її ще можна інколи почути, то по телебаченню – ніколи. Бо всі наші телеканали захопили люті україножери, які ненавидять, не допускають на вітчизняний телеекран українську народну культуру, музику, пісню, якими у захваті милується весь світ.

Наша влада не розуміє, що народна пісня то могутній важіль об’єднання народу у війні з воєнним злочинцем Путіним, і не використовує його.

Такий стан справ являє собою смертельну загрозу самому існуванню українського народу, який «саме завдяки народній пісні не загинув, вистояв протягом століть, зберігся як нація».  Адже «народ живе доти, поки живе його Слово і Пісня».

Жодної уваги на все це не звертає наша нинішня післяреволюційна влада, яка при бажанні могла б зробити багато і швидко.

Після того, як наша гуманітарна сфера, Міносвіти звільнились від окупації, панування виродка – сіоніста Табачника, який по-звірячому ненавидить Україну, її  народ, культуру, мову, ніщо не заважає нашій владі виконати пропозиції Людмили Нестругіної:

«Обов’язкове вивчення колискових запровадити в навчальні програми педагогічних закладів освіти, дитячих садків, шкіл, їх збірники з нотами видавати масовими тиражами, щоденне їх звучання на радіо і телебаченні. Навчати колискових дівчаток, коли вони ще граються з куклами в «дочки-матері», щоб коли вони зростуть, співали їх своїм немовлятам.

Щоб щороку у школах проводились свята народної пісні, в яких беруть участь дідусі, бабусі, батьки, учителі, учні і усі разом співають українські пісні.

Щоб заспівали сім’ї, дитячі садки, школи, вузи – вся країна».

Ніщо не заважає владі змусити всі телеканали щодня транслювати народні пісні та навчати все населення співати їх.

Біда лише в тому, що наша влада не бажає цим займатись.

Тож мусимо їх змусити.

Редакція