ЧИ НІКЧЕМНИЙ МИ НАРОД, УКРАЇНЦІ?!

 

«У чомусь найдорожчому, важливому ми, україн­ці, безумовно, є наро­дом другорядним і нікчемним. Ми — народ безбарвний, наша один до одного неповага, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно вразливі.

Уся наша нечуйність, боягузство наше, зрада і пілатство, грубість і дурість впро­довж всієї історії Возз’єднання України є, по суті кажучи, абсолютним звинувачувальним актом, є чимось таким, за що людство має до нас ставитися з презирством, аби воно, люд­ство, думало про нас. У нас не державна, не національна і не народна психіка. Ми вічні парубки, а Україна наша вічна вдова» — ці слова із щоденни­ків Олександра Довженка наве­дені в газеті «Дзеркало тижня» 9 серпня 2008 р. (№ 29(708). І кого не запитаєш з тих, хто це прочитав, більшість погоджу­ється, що все сказано, вірно, об’єктивно, справедливо.

А коли заперечуєш, вони наводять уривки з маловідо­мої поеми Володимира Сосюри «Мазепа». До самого кінця радянської доби вона була під суворою забороною, за трьома замками у кагебістському схроні. Навіть за її деклама­цію напам’ять навіть у вузь­кому колі своїх можна було загриміти за грати, якщо серед цих своїх був «стукач». А за її написання тоталітарні кати покарали поета по-диявольські жорстоко: на 10 років запрото­рили у свої табори смерті його безмежно кохану і ні в чому неповинну дружину.

Ось ці уривки:

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби…

 

Коли розходяться з ділами

В страшному вихорі слова,

Розбий же голову об камінь,

Моя Вкраїно-удова.

Тропою гнівною блукаю

В своїм краю чужинцем я.

Пожаром очі заступає

Мені трагедія твоя…

…хотів тобі Мазепа

Від серця щирого добра…

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні.

У тебе так: два-три герої,

А решта телепні дурні.

А решта — так:

все безголів’я,

Що на багно кричать:

«Блакить!»

 

У голові твоїй макуха,

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаску­ха,

Малоросійськая тюрма.

Якщо читаєш це вперше, то на душі стає так моторошно, що німієш, не те щоб щось ще заперечувати. Та коли при­ходиш до тями, то все ж наво­диш своїм співрозмовникам такий аргумент: — І Довженко, і Сосюра написали ці гіркі, спра­ведливі рядки в часи жорстоко­го, кривавого поневолення Укра­їни, її народу комуністичною диктатурою. Сьогодні, в часи незалежності, вони, мабуть, подібного не сказали б.

І чуєш у відповідь:

• Та це ж про нас написа­но.
• Хіба сьогодні «лакеї» не «йдуть угору» і не «мовчать раби» ? Подивись хоча б на Вер­ховну Раду. Хіба в ній, окрім двох-трьох десятків більш-менш порядних нардепів, не засіло три-чотири сотні «зрадників», «боягузів», брехунів, олігархів- грабіжників та їх «лакеїв» до охоронців, водіїв, повій включно, колишніх «стукачів» КГБ, іншої погані? Хіба це не найгірший склад парламенту за всі роки незалежності? Адже «рабів» – виборців обдурили, заплутали вщент: запровадили багатоме­трові партійні виборчі списки, пхають в них кого хочуть, нещасні виборці їх не знають, не мають змоги побачити і «оби­рають» «котів у мішку». А коли побачать у парламенті після виборів, то жахаються, та від­кликати, позбавити їх депутат­ського статусу вже не можуть, бо закон намертво захистив нардепів від своїх виборців, від народу і водночас нагородив у десятки разів вищою, ніж у пересічних громадян, заробіт­ною платою, пенсією, різними доплатами, пільгами, безко­штовним столичним житлом тощо, тобто зробив справжні­ми панами. Тобто справжніх парламентських виборів уже немає.
• Хіба ти не чуєш, не бачиш, як кілька сот запеклих ворогів України захопили парламент і жирують, щоденно вигрібають із кишень пограбованого, зне­доленого ними народу понад два мільйони гривень?
• А хіба Україна не саморозброїлась з перших днів неза­лежності? Хіба це дійсно «не жах», що в нинішні «скорбні дні» вона «не має своєї зброї», армії, здатних захистити її свободу, незалежність, щоб вона знову не опинилась в неволі, в сталевих обіймах «старшого брата», в лещатах нащадків Петра, які відверто, нахабно загрожують їй?
• Хіба ми стали «солідарни­ми», а не гриземся між собою, як ті собаки за кістку, не «плю­ємо» на долю рідної мови, куль­тури та й на свою власну?
• А може назвеш нам нинішніх справжніх, звитяж­них національних героїв, здат­них об’єднати народ, повести за собою? Де вони, чому їх не видно, не чути серед сірого натовпу «дурного безголів’я»? А звідки їм взятись, якщо немає вже ні української нації, ні народу українського, бо та ж Верховна Рада вже давно скасувала в метриках і паспортах записи про національність. Немає більше в Україні україн­ців, інших національностей, а є суцільний марксовий інтернаціонал, котрий комуністи понад століття гучно запроваджували у всьому світі і однойменним своїм гімном, і силою. Запроваджували, запроваджували, однак так і не запровадили. А наш мудрий, антиукраїнський парламент узяв і запровадив та ще й так геніально просто, без зайвого шуму і на диво успішно. І  «раби» – українці все це мовчки, безропотно проковтнули, ніби так їм і треба.
• А подивись тверезими очима на той пресловутий російський газ, на якому нині «підвішені» і Україна, і вся Європа.

Адже, маючи у повному роз­рядженні свою газову магістраль, Україна фактично має повну залежність від неї і  Європи, і Росії, інших газових постачальників — Туркме­нії, Казахстану, Узбекистану. Бо якщо вона перекриє цю свою магістраль, то Європу негайно охопить страшна суцільна криза. А всі її газові постачаль­ники негайно втратять шалені мільярди, які вони клепають на цьому постачанні. Їм нікуди буде діти свій газ, хіба що пали­ти його в повітрі, бо, на відміну від України, вони не мають власних газосховищ. І їх теж охопить неминуча криза.

Мало того. Україна має необмежені поклади власного газу, розробка якого дозволяє не лише задовольнити власні потреби, а й поставляти його тій же Європі.

За таких умов Європа пови­нна б сама уклінно запрошувати її і до Євросоюзу, і до НАТО, а Росія поставляти їй газ без­коштовно та ще й дякувати за користування її газопроводом.

То чому ж за таких умов Україна лишилась у повній залежності і від Європи, і від Росії, яка підвищує й підвищує ціни на газ, за користування її газопроводом сплачує жалюгідні копійки та ще й у новорічну ніч нахабно погрожує припинити газопостачання ?!

Тому що свої і закордонні злочинці давно і надійно забло­кували розробку українських газових покладів, їх розвідку, а добичу газу на діючих свердло­винах звели до мінімуму, який ледь забезпечує лише комунальні потреби населення. І тим зму­сили Україну повзати на живо­ті перед Росією, клянчити у неї дешевого газу, і перед Європою — вимолювати у неї членства в Євросоюзі і НАТО.

— То чому б людству дійсно не ставитись до нас з презир­ством»?

Мало того, що опоненти не погоджуються чи задають свої дошкульні запитання, на які не знайдеш відповіді. Вони ще й наводять вірша сучасного поета Віктора Баранова «До українців». Ось він:

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззира­юсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

 

І що в нас є душа, повна влас­них чеснот і щедрот,

І що є у тс дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

 

І що хміль наш —  пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що укра­їнська вона,

Без якої наш край — терито­рія, а не Вкраїна.

 

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

 

Українці мої! То вкраїнці ми  з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Хоча цей вірш написано весною 1989 року, 19 років тому, та нікуди правду діти: за всі роки незалежності мало що змінилось на краще, і якби В.Баранов не написав свого вірша тоді, то мав би повне право написати його сьогодні.

*

Особливо ображає довженківський висновок щодо презирливого ставлення до нас людства. Але знову ж таки нікуди правду діти: сьогодні Україну не приймають ні в Євросоюз, ні в НАТО, хоча чимало колишніх радянських республік і колишніх підлеглих сателітів СРСР у Східній Євро­пі вже давно стали членами цих організацій, які цураються нас, не бажають мати з нами спра­ву. Нахабно, з відвертою зне­вагою, з презирством ставиться до України її одвічний «старший брат» — путінська Росія, яка робить все можливе, щоб знову поневолити її. Її вождь, улюбленець Путін сформулю­вав це презирство і наміри у своїх офіційних заявах:

— Україна,  мовляв, ніколи не була  самостійною державою, я не бачу її незалежною, суверенною тощо.

Він заборонив їй вступ до НАТО, а в разі непослуху пригрозив націлити на неї свої ядерні ракети. Водночас він і НАТО заборонив приймати її, і ця могутня міжнародна воєнна організація безропотно вико­нує його наказ. І фактично беззахисну Україну він може брати голими руками.

У цьому йому старанно допомагає величезна прокремлівська 5-та колона в Україні, яку вона неспроможна скинути зі своїх згорблених плечей. Нездатна піднятись на повнии зріст з колін, стати мужньою, гордою, справді незалежною, могутньою, заможною, щасли­вою, для чого має необмежені можливості.

Тож вкрай важко перекон­ливо заперечити гіркі звину­вачення своїх співвітчизників і самої Вітчизни у важких грі­хах, пред’явлених їм Довженком, Сосюрою, Барановим. Звину­вачення, які поділяє, підтри­мує, вважає справедливими чималий загал наших сучас­ників.

Щоб переконливо запере­чити, потрібно з’ясувати: як могло статись, що ми доко­тились до такого ганебного життя, в чому причини, де вихід і чи справді все це дійсно так і є?

*

А почати доведеться з того, що визнати: кінорежисер і поети виголосили свої болючі звинувачення у стані відчаю від того найгіршого, що спо­стерігали довкола себе. У тому ж відчаї і з тих же причин зна­ходяться і сучасні прихильни­ки їх звинувачень.

Сосюра сказав у тій же вище цитованій поемі й таке:

О, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, син,

Що йшов за тебе

На смерть і реготи не раз,

Той, що покинув Бога й небо,

Аби тобі був слушний час.

Я йшов кривавими житами

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мамо,

Щоб ти щасливою була.

Всі троє «звинувальників», перш за все, великі патріо­ти, безмежно закохані у свою рідну матінку-Україну, беззавітно віддані їй, готові на будь-які жертви, «аби вона щасливою була».

Їх гіркотливі звинувачення насправді адресовані не їй, а сучасникам, які довели її до такого ганебного стану. Це заклик до їх душі і розуму, людської гідності. Вони мали мужність сказати те, що сказа­ли, бо за сказане могли запла­тити власним життям. Потріб­на була неабияка мужність і Баранову, щоб написати свого вірша у 1989 році, коли це ще було вкрай небезпечно.

Сучасні їх послідовники безумовно теж патріоти, що вболівають за долю Вітчизни, народу. Однак їм не виста­чає мужності, мудрості, умін­ня консолідувати, об’єднати суспільство, закликати, підня­ти, повести за собою народ на боротьбу за кращу долю, хоча у них є на те необмежені можливості, про які Сосюра й Довженко не могли навіть мріяти. І саме в цьому корінна і єдина причина всіх сучасних негараздів України, того ганеб­ного стану, в якому вона опи­нилась. Її ганьба — то ганьба ні на що нездалої її національ­ної еліти, яка лише критикує, стогне, плаче, але неспроможна нічого зробити.

Взяти хоча б моїх опонентів. Вони, безумовно, порядні, чесні, розумні, добре бачать, розуміють наші негаразди,їх причини, вболівають з цього, роблять правильні висновки, справедливо звинувачують винуватців.

Все це добре.

Але ж вони геть не усвідомлюють своєї власної вини за все, що відбувається, що так суворо засуджують. Вони не вірять у власні сили і чекають,щоб  хтось інший зробив те, на що вони не наважуються.

І пора, нарешті, сказати їм, і всім нам: вони і кожен із нас головні винуватці у всьому, бо ми боягузи і дозволили  злочинцям зробити з нами і  Україною те, що вони зробили.  І це при тому, що нас десятки  мільйонів, а бандитів жалюгідна зграйка у порівнянні з нами. І поки ми не здолаємо свій страх,  боягузство, нічого на краще не  зміниться, а буде ще гірше.

Саме через свою нездалість ця еліта за всі роки незалежності так і не спромоглась висунути із своїх рядів достойного національного лідера,  якому б всі повірили, довкола якого б згуртувались, і під його проводом всенародним загалом розбудували свою державу.

І це біда не лише наша, а й кожної без винятку країни, коли у неї складається національна еліта, схожа на нашу сучасну, що неминуче зумовлює її занепад, схожу на нашу ганьбу. Це рідше трапляється в країнах з тривалою істо­рією більш-менш стабільної політико-економічної систе­ми, відповідними традиціями тощо. Зате в країнах «молодих», що не так давно стали на шлях незалежного, суверенного роз­витку, це трапляється часто.

Однак мало того, що Україна належить саме до цього останнього типу країн. Окрім того, у вкрай важливому для  свого розвитку відношенні вона є ще й унікальною серед  всіх країн світу.

Ця унікальність полягає в тому, що на відміну від всіх  без винятку народів світу лише  український народ зазнав тако­го тривалого, безперервного іноземного поневолення, що розтягнулось на сім з полови­ною століть.

*

Згадаймо вітчизняну істо­рію.

Почнемо з того, що в древні часи, коли багатьох сучасних країн, у тому числі й Росії, ще й на світі не було, виникла могутня європейська держава Київська Русь-Україна.

Ця держава була могутньою не лише у воєнному чи еко­номічному відношенні. Вона запровадила християнську віру, розвинула високу культуру, освіту, демократію, народний добробут.

Та була у неї одна біда, яка врешті-решт привела її до загибелі: київські князі із поко­ління у покоління роздавали у володіння своїм синам усе нові й нові вотчини і тим самим все більше дрібнили, тобто руйну­вали власними руками власну країну. Адже кожен удільний князь був самостійним царьком у своїй вотчині, волів не підко­рятись центральній владі київ­ського князя, виборював влас­ні інтереси, не ладив з іншими удільними князями, яких ста­вало все більше й більше. Між­усобні князівські суперечки, конфлікти, а то й війни става­ли постійними, непоборними. В результаті такого внутріш­нього самоподріблення Київ­ська Русь-Україна втратила своє державне самоуправління і виявилась безсилою проти татаро-монгольської навали, яка поработила її.

З тих пір розпочалось поне­волення України, її народу:

• Монгольською Ордою — 123 роки (1240-1363 рр.);
• Литвою — 206 років (1363-1569 рр.);
• Польщею — 85 років (1569-1654 рр.);
• Царською російською і більшовицько-комуністичною радянською імперіями — 337 років (1654-1991 рр.).

Тобто іноземне поневолення тривало безперервно 750 років.

А тепер перегорніть всю сві­тову історію і побачите: такої тривалості іноземного понево­лення не зазнав жоден інший народ світу. І вже одне лише те, що український народ вці­лів, зберіг себе в таких умовах, являється яскравим дока­зом його витривалості, сили, могутності, являється предме­том законної гордості кожного українця. І це тим паче, що за цих умов він не лише зберіг, а й значно розвинув свою віру, мову, культуру, освіту, сімейний, життєвий уклад, звичаї тощо. В той же час чимало народів за незрівнянно коротші періоди іноземного поневолення все це втрачали і безслідно зникали.

*

По-різному поводили себе іноземні окупанти за ці довгі віки. Монголи головним чином збирали свій ясир і фактич­но не втручались у внутрішнє життя українців.

За Литви відбувався ледь не «український ренесанс»: литовці перейняли українську письменність, на якій вели всю державну документацію свого князівства, не гнобили україн­ців, а навпаки запозичували їх освіту, культуру, звичаї.

Литву послідовно змінило третє, польське поневолення, яке виявилось незрівнянно жорстокішим, ніж два попередні.

Пихата, нахабна польська шляхта захоплювала до того вільні українські землі, гно­била, кріпачила селянство, знущалась з «нього, нищила народні права, віру, культуру, звичаї.

Це викликало рішучий супротив волелюбних укра­їнців, що весь час зростав, переростаючи у масові збройні повстання. Повстанці формували козацькі загони, створили Запорозьку Січ, куди збігались борці за волю з усієї України. У результаті переляканий польський король змушений був створити українське військо з реєстрових козаків на чолі з гетьманом, щоб з їх допомогою утихомирити народне невдоволення, побороти повстанський рух.

Та оскільки шляхта продовжувала жорстоко закріпачувати українців, реєстрові козаки, гетьмани все частіше ставали на сторону народу, захищали його. Все активніше проявляло свою організованість, силу і козацьке військо Запорозької Січі. У всенародній боротьбі за волю фактично сформувалась Українська гетьманська держа­ва та ще й козацька вольниця — Запорозька козацька воєн­на республіка, які проіснували ледь не 2 століття.

Гетьман Богдан Хмельниць­кий очолив народну бороть­бу за визволення України із польського поневолення. Його козацьке військо вщент роз­било армію польського короля і взяло в полон його самого. В результаті Україна стала неза­лежною, суверенною держа­вою.

А тепер знову перегорніть світову історію і побачите, що подібне не вдалось здійснити жодному іншому народові, що впродовж століть знаходився в  іноземній неволі. І це безумовно законний предмет гордості українців.

Тим паче, що гетьманська держава і козацька вольни­ця ще й сьогодні вражають своїм мудрим устроєм, рівнем демократії. Тож і не дивно, що першу у світі Конституцію написав саме український геть­ман Пилип Орлик.

Гетьманат успішно розбудо­вував свою країну, розвивав її віру, культуру, освіту, вироб­ництво, міжнародні відносини, торгівлю, народний добробут, мав потужну армію.

Друковані спогади інозем­ців тих часів свідчать, що їх вражали висока культура, осві­ченість пересічних українців, які (чоловіки й жінки) вміли читати, писати, а чимало з них володіли кількома мовами. їх зачаровувала краса українських жінок, вишуканість їхнього національного одягу, манер, високий громадський автори­тет. Вражала краса українських міст і селищ, чепурних селян­ських хат, обійсть, врожайних ланів, вгодованість, тучність худоби. Подібного у ті часи в Європі, інших краях світу ще не було. Ще й сьогодні зведені у ті часи християнські храми, інші будівлі вражають своєю величною красою.

Як і серед королів, царів, ханів, султанів інших країн серед українських гетьманів теж траплялись нікчеми, що завдавали чималої шкоди кра­їні. Але вкорінена, пануюча демократія дозволяла козацтву порівняно швидко позбавля­тись їх. І більшість гетьманів вірно служили своєму народу.

Одне слово, Гетьманська держава, Запорозька Січ — яскравий довготривалий період національної історії, і кожен українець пишається ним.

До всього цього треба дода­ти ще й те, що саме в стародав­ні часи створено понад 300 000, чи то понад 500 000 чарівних народних пісень, дум, балад, які в минулому і сьогод­ні безмежно люблять, співа­ють українці, якими милується весь світ, від яких у захваті видатні вітчизняні і зарубіжні письменники, поети, компо­зитори (див. статтю Людмили Нестругіної «Виховання народ­ною піснею», стор. 14). Те ж стосується і запальних україн­ських народних танців, націо­нального вбрання, вишиванок, рушників, предметів побуту,  посуду тощо.

*

Після вищесказаного важко зрозуміти, як Довженко спо­добився написати, що українці «безбарвний», «нікчемний» народ, а Путін — сказати, що Україна ніколи не мала державності, що він навіть уявити не може її незалежною, суве­ренною державою.

Вся ця маячня знадобилась Путіну, щоб хоч якось обгрунтувати свою жадобу підкорити, поневолити Україну, зобрази­ти її нездатною до супротиву, такою беззахисною, що її можна брати буквально голими руками. Кілька років тому він уже намагався взяти її у такий спосіб та руки ошпарив. Про це ще буде мова.

Замість того, щоб так настирно «турбуватись» Укра­їною, йому слід було б поці­кавитись історією державності своєї Російської Федерації, яка формувалась вкрай важко, невдало.

В складі і царської, і імпера­торської Росії ніякого окремого, чисто національно-російського державного утворення, яке б нагадувало нинішню Російську Федерацію, ніколи за всю їх історію і в помині не було. Вони складались із чисто територіальних адміністративних утворень — губерній. І було лише одне виключення — це чисто національна Гетьманська держава — Україна. Її геть­ман (цар) Богдан Хмельниць­кий уклав з російським царем Переяславську угоду про союз двох незалежних суверенних держав. Але невдовзі цар під­ступно зрадив і Хмельниць­кого, і Переяславську угоду і силоміць підкорив свого союз­ника, обмежив його незалеж­ність, права, державний суве­ренітет, закабалив.

Вперше ставши самостій­ною національною державою у складі СРСР Російська Феде­рація, на відміну від інших союзних республік, включно й України, зазнала чималих обмежень: вона не мала влас­ного парламенту і власної ком­партії, без якої не мала жодно­го впливу на ЦК і Політбюро КПРС. Усі інші республіки мали свої компартії і більший чи менший вплив на керівні всесоюзні партійні органи, які вирішували все.

Тепер Путін намагається надолужити утиски, яких зазнала РФ у складі СРСР. Намагається відродити радянську імперію начолі з РФ і  затягти до її складу Україну, без якої ця нова імперія  неможлива в принципі.

Однак озброєна досвідом жахливого 337-річного російського поневолення Україна вперто не бажає знову йти в сталеві обійми одвічного «старшого брата», щоб не зазнати нових жахів.

*

Із 7,5 століть іноземного поневолення самим страхітливим виявилось четверте — російське. В ньому чітко вирізняються два етапи: перший 262-річний царсько-імперський і другий 75-річний більшовицько- комуністичний.

Перший з них був незрівнянно жорстокішим за всі три попередні іноземні поневолення, разом взяті.

Саме в цей період булі знищені Гетьманщина і Запорозька Січ, Україна втратила найменші ознаки своєї націо­нальної державності і була розподілена на кілька губернських територій. Селянство, тобто, по суті, весь народ загнали в тотальне кріпацтво, позбавили найменших прав, вільної праці на власній землі, традиційного добробуту. Жорстоких утисків зазнали національна культура, мова, українська церква.

Однак усе це були лише «невинні» квіточки у порівнянні  з тими смертельно отруєними «ягідками»,  які з них виросли на другому етапі вже більшовицько-комуністичного поневолення після розвалу російської імперії. За своїми наслідками цей період виявив­ся нечувано, небачено жах­ливим, незрівнянно перевер­шив наслідки всіх попередніх 600 років поневолення разом з жахливим фашистським 1941- 1944 рр.

З перших років після захва­ту влади криваві більшовицькі кати розпочали тотальне зни­щення українців як народу, нації.

Під час розкуркулення зни­щили саму вмілу, мудру, тру­долюбиву і вольнолюбиву час­тину селянства — його еліту, квіт. А вже потім, фактично без супротиву всю селянську масу, яка тоді складала, по суті, весь народ, загнали у колгосп­не рабство. Протягом майже ЗО років колгоспники працювали здебільшого безкоштовно, не знали твердої зарплати, пенсій, не мали нормованого робочо­го дня і вихідних, відпусток, а жінки — навіть декретних, лікарняних, власної профспіл­ки тощо, тоді як робітники, службовці все це мали. Їхні обійстя обклали непідйомними податками (був період, коли ввели податок навіть на кожне фруктове дерево, ягідний кущ) та ще й змусили щорічно під­писуватись на зайом і вносити гроші готівкою, якої у селян не було. Щоб не загриміти до тюрми, доводилось продавати останню скотину, яку всерівно забрали б на погашення займового боргу. Було чимало випадків, коли забирали корів у багатодітних вдів загиблих фронтовиків і прирікали їх дітей на голод.

А щоб селяни не могли вирватись із колгоспного «раю», їм не видавали пас­порти, які мали жителі міст і містечок. З тієї ж причини колгоспники не могли дати подальшу освіту своїм дітям після закінчення школи. І їм часто доводилось заради того давати «в лапу» голові колгоспу, щоб видав потрібну справку. А дорослим дітям колгоспників, які зуміли стати жителями міст і містечок, щоб забрати до себе пристарілих, виснажених непосильною працею батьків, доводилось давати «в лапу» голові сільради. Тобто доводи­лось викупати їх з колгоспного кріпацтва, подібно до того, як колись викупили з панського кріпацтва Тараса Шевченка.

Однак всього цього, інших постійних масових антинарод­них репресій більшовицьким катам було замало. І вони вчи­нили три жахливі голодомори — суцільний геноцид україн­ського народу, якого ще не знала історія людства.

Різні дослідники наводять різну кількість жертв цього геноциду — 6, 10, 12 мільйонів. Але ж ці дані не можуть бути точними, бо ніхто ті жертви не рахував — їх підбирали в селах і містах (це були селя­ни, що зуміли прорватись до них у пошуках їжі), грузили у підводи і без будь-яких підра­хунків, списків, немов падаль, скидали у ями і яри, приси­пали землею. Данні переписів 1929 і 1939 років свідчать, що кількість українців за 10 років зменшилась з 84 до 28 міль­йонів, тобто зменшилась на 53 мільйони. Тоді як загальна кількість населення СРСР і більшості союзних республік за цей час значно зросла.^*

Лише від однієї цієї нечуваної цифри (та й названих дослідниками менших) стає моторошно, темніє в очах. А від описів того, як цей геноцид творився, як матері, батьки їли власних дітей, і тому поді­бного, паморочиться в голові, можна зійти з розуму.

Розтягнуті на 3 десятиріч­чя, періодично повторювані З голодомори 1921-1922, 1932- 1933, 1946-1947 років, крива­во насильнецькі розкуркулення і колективізація, інші масові репресії мали на меті не лише знищити фізично мільйони укра­їнців, а й водночас навіки посія­ти в їх душах нездоланний жах. Кати чудово знали свою спра­ву, кваліфіковано її робили і в результаті вцілілі народжували насмерть переляканих у під­свідомості дітей, а ті — таких самих переляканих своїх дітей.  І так кілька поколінь поспіль. Тож не питайте, чому й сьгодні чимало українців ще такі залякані, боязливі.

І при всьому цьому нащадки більшовицьких катів, добре вгодовані нинішні комуністи сидять собі у Верховній Раді і без найменшого сорому, страху волають, що ніяких голодоморів, геноциду не було. А Путін їм підгавкує. Вже понад сто країн визнали український голодомор. Нещодавно Євросоюз осудив голодомор української нації, визнав його злочином проти людяності. І справа йде до того, що скоро в світі  залишаться лише путінська Росія і наші домашні, «рідні» українські комуністи, які його не визнають.

І давно настав час, щоб українці сталевою рукою взяли за горлянку і гнали геть з України кожного, хто нині живе серед них, не визнає голодомор, геноцид і тим відкрито глумиться, знущається  над пам’яттю мільйонів закатованих голодом їх співвітчизників.

Одночасно з усім розмаїттям антиселянських  репресій більшовицько-комуністичні кати особливо ретельно нищили українську інтелігенцію, тобто одночасно — становий хребет і інтелектуальний потенціал, еліту української нації. Оголосили боротьбу з так званим буржуазним українським націоналізмом, за приналежність до якого катували, розстрілю­вали.

Одночасно оскаженіло нищили духовний фундамент нації — релігію, церкву, її храми, священнослужителів.

Навіть після смерті Сталіна, коли Хрущов почав скасовувати колгоспно-селянське рабство, жорстока боротьба з україн­ським націоналізмом і релігією не припинялась, тривала аж до розвалу СРСР.

Впродовж всіх 75-ти радян­ських років українську націо­нальну еліту буквально виню­хували, вишукували поштучно і викорінювали, нищили напрочуд ретельно, завзято, успішно: безкрайні простори Колими, Чукотки, Магадану, Сахаліну, Сибіру, заполярної тундри, Соловків засіяні кіст­ками, политі кров’ю кількох її поколінь, їх останки запо­внили потаємні ями-могили найжахливіших кагебістських катівень.

Тож не питайте, чому ця еліта не породила достойних національних лідерів.

*

В термін 750 років іно­земного поневолення Украї­ни входить і її фашистське поневолення 1941-1944 років. І хоча воно порівняно коротке — всього лише трирічне, та за своїми жахливими наслідками рівняється, а то й перевищує деякі століття попередніх.

Крім того, українською територією двічі прокотились запеклі бої найстрахітливішої в історії 2-ї світової війни, які вщент зруйнували її заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи, промислове й аграрне виробни­цтво, транспортно-комунальну інфраструктуру, соціально-побутову сферу, знищили тися­чі сіл, містечок, міст, сотні тисяч будівель, жител, обійсть тощо.

Особливо лютими, нелюд­ськими виявились 3 роки фашистської окупації. Масові репресії, катування, розстріли і шибениці мирного населення, його злидні, голод були щоден­ним явищем. Десятки й десят­ки тисяч українських дівчат, жінок, неповнолітніх юнаків депортували до Німеччини у справжнє рабство, десятки тисяч мирних громадян запро­торили у фашистські табори смерті.

З 1941 по 1944 рік загину­ло 14 мільйонів українців, що дорівнює кількості населення деяких разом взятих європей­ських країн, і в два з лишнім рази більше, ніж загину­ло німців за всі роки війни (1939-1945) — 6 мільйонів, хоча проти них воював весь цивілізований світ.

Найбільше постражда­ла, зазнала втрат ще вціліла, не знищена більшовицько-комуністичними катами українська національна еліта. Все саме чесне, патріотичне, мужнє серед українців запекло воюва­ло з фашизмом на фронті, в партизанських загонах, у під­піллі і першим гинуло. А коли повернулась радянська влада, комуністичні кати продовжили фашистську справу – продовжили нищити залишки національної еліти і саму націю.

Берія й Жуков підписали секретний (тепер уже розсе­кречений, відомий) наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. про тотальну депортацію укра­їнців до Сибіру. На його вико­нання перший ешелон жертв відправили, а потім щось застопорилось: чи то ешелонів не вистачило, чи Сибіру…

Але кати знайшли ще кра­щий спосіб: в 1946—1947 рр. організували черговий, третій голодомор, яким закатували кілька мільйонів українців.

Все це свідчить: з фашист­ськими катами українського народу воєнних часів братерськи поєднались його комуніс­тичні кати до- та повоєнних часів.

А тепер ще раз перегорніть сторінки історії і побачите: нічого подібного не зазнав жоден інший народ з тих пір, як вини­кло людство.

І доводиться лише диву­ватись, вражатись: — Як за таких умов український народ не загинув, як він зумів уціліти, зберегти себе?!

*

Нині Україні дорікають, що вона вже 18 років тупцює на місці, барахтається в безкінеч­них кризах, тоді як колишні маленькі порівняно з нею при­балтійські республіки СРСР, або його колишні сателіти — країни Східної Європи отри­мали незалежність одночасно з нею, але стрімко обігнали її у своєму розвитку, добробуті, хоча потрібні для цього ресурси у них незрівнянно менші, ніж у неї.

І це дійсно так, то гірка правда.

Але ж не забуваймо, що ці республіки й сателіти перебували  у більшовицько-комуністичному  рабстві набагато менше, ніж Україна, а про попереднє сімсотлітнє її іноземне поневолення годі й говорити. А саме за цих умов дотла зруйнували  головний її ресурс — національну еліту, без відродження якої  про будь-який розвиток не доводиться навіть мріяти.

Ще серед козацької старшини, тодішньої еліти, розповсюдилось таке ганебне явище, як підлабузництво до окупантів і зрадництво.

Саме зрадник таємно провів загони Меншикова у добре  укріплену Мазепою, з чималим  воєнним гарнізоном і артилерією гетьманську столицю  Батурин, що дозволило росіянам захопити її без бою, а потім вирізати все населення до немовлят включно.

Зрадник провів російське  військо відомими йому таємними стежками у Запорозьку Січ, яка була захоплена зненацька, фактично без супротиву чималого, добре озброєного, хороброго козацького гарнізону. Свої ж реєстрові козаки зрадили і віддали на страту полякам гетьманів Сулиму, Трясилу, Павлюка, Томиленка, Остряницю. Свої — давній друг, по суті, родич Кочубей і полковник Іскра зрадили геть­мана Мазепу.

Підлабузництво і зрадни­цтво національної старшини супроводжує, пронизує всю українську історію. Особливо розцвіло воно за радянських часів, добре збереглося і в роки незалежності, про що кожен українець добре знає.

Одночасно еліта все біль­ше втрачала мудрість, муж­ність мислення і здатність до рішучих відповідальних дій, що проявлялось кожного разу, коли наступали доленосні для незалежності України історич­ні моменти.

Так, після перемоги над Польщею, завоювавши неза­лежність, маючи наймогутнішу в тогочасній Європі, вишколе­ну в боях 500-тисячну армію^*, згуртований у визвольній боротьбі народ, козацька стар­шина не лише не подбала про подальше самостійне, суверен­не існуванням своєї держави, а в пристрасних дискусіях вирі­шувала тільки одне питання: — Під кого йти — під Туреччи­ну, Польщу чи Росію?! Обрали Росію і добре відомо, чим це скінчилось…

Те ж саме повторилось після розвалу Російської імперії, коли Україна отримала новий реальний шанс стати незалеж­ною, суверенною.

Але тодішня національна еліта начолі з Грушевським зробила все можливе й немож­ливе, щоб цього не сталось.

Перш за все, президент Грушевський і прем’єр Винниченко вирішили ліквідувати армію, бо «ми ні з ким не збираємося воювати». І як не протесту­вав проти такого рішення, не переконував їх у його злочин­ному безглузді воєнний міністр Петлюра, вони його не послу­хали, змусили піти у відставку. А коли невеликий більшовиць­кий загін Муравйова посунув на Київ, щоб знищити Цен­тральну Раду, захищати її не було кому. На свій і Києва захист Центральна Рада кинула дітей — патріотично налашто­ваних гімназистів, студентів, курсантів юнкерського учили­ща. І муравйовські кати під Крутами розстріляли, закололи заживо штиками 300 погано озброєних, необучених юнаків, а захопивши беззахисний Київ, за кілька днів вирізали понад 5 тисяч його жителів. У цей час винуваті в цьому Грушевський, Винниченко і К° були вже за кордоном.

Те ж саме, по суті, сталось і після розвалу СРСР.

Наявна в той час національна еліта посадила спочатку у крісло парламентського спікера, а потім у президентське крісло Кравчука, який до того кілька десятиріч торував свою кар’єру на другорядних поса­дах в партапараті, аж поки на закаті горбачовської перебудови не пробився у секретарі Центрального Комітету КПУ. Там його добре знали як вправного ідеологічного гово­руна, ні на що більш серйозне нездатного, тому довго трима­ли на другорядних ролях. А от коли настала гостра потреба саме в таких говорунах, тоді й підвищили.

Подібно Грушевському і Вінниченку, він, перш за все, роззброїв країну, фактично ліквідував її збройні сили, повноцінну сучасну армію, що налічувала понад мільйон особового складу, «бо не збирався ні з ким воювати», проголосив Україну нейтральною, позаблоковою, щось на зразок Швейцарії. Третій за потужністю у світі ядерний потенціал, ядерну зброю задарма подарував Росії, бо де ж, мовляв, було взяти шалені кошти на їх утриман­ня, як він тепер оправдує свій вчинок. Подарував ракетні вій­ська з ядерними боєголовками, стратегічну авіацію, а подарований Росії воєнний Чорноморський флот ще й розмістив у Криму, щоб йому зручніше було чинити свої антиукраїнські провокації чи захопити  той самий Крим, або й і всю Україну, ліквідував три українські воєнні округи-фронти. А розраховані для забезпечення 5-мільйонної  армії на три роки війни грандіозні стратегічні запаси зброї всіх родів, боєприпасів, різноманітної воєнної техніки, амуніції, продовольства верховний  головнокомандувач Кравчук розподілив так: — запаси зброї,  вартістю 20 мільярдів доларів подарував Росії, — запаси амуніції і продовольства, вартістю 32 мільярди доларів, розпродав так, що жодна вторгована копійка не потрапила до армійського чи загальнодержавного бюджету. Мимоволі западає  «дурна» думка: — Чи не заради  цих шалених дурних грошей і  було проведено самороззброєння і оголошено нейтралітет?! З того всього залишились  лише гори нікому не потрібних боєприпасів, які сьогодні бездоглядні, самі рвуться на безлічі воєнних складів, вбивають їх персонал, загрожують життю населення і будівлям поселень,  що оточують ці склади.

У результаті Україна стала роззброєною і беззахисною, а її незалежність, суверенітет перетворились у фікцію.

Однак Кравчук і його еліта цим не обмежились. Одночасно вони зруйнували економі­ку, виробництво, ліквідували будь-яке державне управління ними, а мільйони робітників, службовців перетворили у без­робітних жебраків. Те ж саме сталось з колгоспами, радгос­пами, з мільйонами селян.

Переважна більшість селян і горожан опинилась у непро­глядних злиднях і, рятуючись від голоду, ринулась продавати все, що тільки могла, та купу­вати те, що було їй по кишені. Країна перетворилась у суціль­ний ринок, базар, а її насе­лення — у продавців-покупців, озброєних новим торгівельним засобом масового вжитку – коляскою, що отримала в народі назву «кравчучка».

В умовах всенародно­го невдоволення, презирства Кравчук змушений був пого­дитись на дострокові прези­дентські вибори, які «успішно» програв.

*

Що ж стосується його нинішніх виправдань, що ніби­то не було шалених коштів на утримання ядерної, стратегіч­ної зброї й сучасної армії, то це чиста нісенітниця.

Перед розвалом СРСР Крав­чук став головою Верховної Ради, а зразу після розвалу – першим президентом неза­лежної України. Тобто отримав верховну владу, став хазяїном країни, яка в той час мала могутній промислово-аграрно-науково-технічний комплекс, була самою розвинутою, замож­ною серед усіх колишніх респу­блік, входила в першу десятку самих розвинутих країн світу. І як державному керманичу, йому належало все це зберегти, розвивати та поступово, без поспіху, наскоків здійснювати назрілі реформи.

Замість цього він усе це негайно зруйнував і кинув Укра­їну у виробничо-економічну і соціальну кризу, хаос, а її народ — у масове безробіття й злидні. І це, мовляв, було неминуче після розвалу єдиної радян­ської економічно-соціальної системи. Подивіться, мовляв, на Росію, де сталось те саме.

Чим же «гримів» у радян­ські і свої президентські часи Кравчук?

«На моє глибоке переконан­ня, Л. М. КРАВЧУКОВІ прези­дентська ноша непосильна. Знаю ЛЕОНІДА МАКАРОВИЧА бага­то років, ще з Буковини, коли він завідував відділом пропаган­ди обкому партії. В довірливих бесідах секретарі обкому і рай­комів добрих слів на його адресу не вживали. Без жалю відпра­вили на навчання до Академії суспільних наук при ЦК КПРС і дуже не хотіли його повернення в область. Розрядилась ситуація з призначенням його завідуючим сектором в оргвідділ ЦК. Тут наші шляхи перетнулися знову. З часом Леонід Макарович став першим заступником і завід­уючим відділом пропаганди.

Пояснити такий злет видатним вкладом у загальну справу чи якимись особистими здібностями не можна. У  нашій  присутності Леонід Макарович чесно зізнавався, що економічні  розділи документів корегувати не може, бо на економіці не  розуміється.

В лютому 1992 року Л.М. Кравчук запрошує аграрний актив на зустріч з президентом України. Такого дивовижного приводу для зібрання ще  не чув. З доповіддю доручено виступити О. М. ТКАЧЕНКО.  В ній, зокрема, йшлося про те, що земля,  мудрі селянські голови та їхні натруджені руки  повинні стати надійною опорою перших кроків незалежної держави і її президента. Адже  суспільство ще не відійшло далеко від найуспішніших в історії  1986—1990 років, за які помітно  збільшилося виробництво зерна  і тваринницької продукції. Але за минулих два роки ситуація  різко змінилася: полиці гастрономів порожніють, а ціни зростають.

Якщо ж уважно простежити криву обсягів виробництва  продукції рослинництва, то вона знизилася до катастрофічних рисок не стільки через несприятливу погоду, скільки від непродуманих кроків чи фанта­зії різного роду волюнтаристів,  перебудовників та реформаторів, складаються передумови, за яких селяни будуть змушені добувати продовольство буквально сапою, лопатою, вилами та працею на межі людських можливостей.

Сказав і про те, що політизування витісняє добросовісну працю, що на селі накопичилося багато проблем, без запобіган­ня подальших ускладнень яких Україна неминуче втрачатиме раніше взяті рубежі…

Критика стану справ, роз­мови про недоліки викликали президентський гнів. На під­могу йому долучився і прем’єр В.П. ФОКІН. Але О.М. Ткаченко не погоджується і викла­дає неспростовні аргументи. Всі майже п’ятсот учасників наради повністю поділяють погляди міністра. А президент і прем’єр силкуються їх переко­нати у протилежному… мудра жінка ЗІНАЇДА МИХАЙЛІВ­НА ГРИШКО — голова кол­госпу «Маяк» Березівського району Одеської області так підвела підсумок дискусії: «у мене складається враження, що селяни сидять на одному березі річки, а президент і прем’єр — на протилежному і не чують одне одного».

Після цієї «зустрічі» О. М. Ткаченко пробув у міністрах менше місяця — на початку березня 1992 року Л. М. Кравчук видав указ про його звільнення. А щоб було дошкульніше, то зробив це напередодні дня наро­дження ОЛЕКСАНДРА МИКО­ЛАЙОВИЧА. Знай, мовляв, президентську принциповість і крутість. Цим учинком Леонід Макарович продемонстрував, що не тільки не володіє ситуацією в сільському господарстві, а й не має твердого слова і партнер­ської гідності. Його передвибор­ні домовленості й обіцянки були найпримітивнішим обманом основного суперника. На жаль, без належної оцінки сучасників вони простують до історичного архіву (мова про те, як на про­хання Кравчука Ткаченко зняв на його користь свою кандидатуру на президентських виборах, а той пообіцяв «узяти до неухиль­ного виконання його розділ про­грами розвитку агропромисло­вого комплексу і гарантував на весь строк свого президентства посаду міністра сільського гос­подарства»).

Перед судом історії прови­ни приховати неможливо. А у Л.М. Кравчука, здається, вони за межами навіть Божого поми­лування. Рівного йому руйнатора рідної країни цивілізований світ не знав. Прийнявши Україну з тенденцією розвитку економіки, він за своє президентство при­звів до середньорічного падіння внутрішнього валового продук­ту на п’ятнадцять з лишком відсотків. У півтора-два рази зменшились обсяги виробни­цтва основних видів продукції. Кількість працюючих у сфері виробництва скоротилася на 2,6 мільйона, а в органах управління навпаки — збільши­лась у півтора рази. Зростан­ня внутрішніх цін утроє випе­реджало зростання заробітної плати, ціни підскочили у 8400 разів. У десятки тисяч разів знецінилися вклади громадян в ощадних банках. Влада почала плекати прошарок громадян, які напівзаконними комбінаціями привласнювали народне добро і, нічого не виробляючи, багатіли, а неправедні капітали прихову­вали за кордоном.

Коли він просив голоси у виборців, то брався забезпечити всім зростання благополуччя, а забезпечив лише собі. Шалене багатство рук не тримається. Народ віками пам’ятає гріхи осіб з владного Олімпу, які зне­важили його довірою. Циніч­ні вчинки у публічній поведінці утворюють непоправні проріхи в іміджі політика. Їх аж ніяк не прикриє ні дароване звання Героя України, ні заснований з ілюзією самовтіхи Інститут економічних та інформаційних технологій імені Л.М.Крав­чука. В нашій історії поді­бне було. Один із більшовицьких вождів Г. Є. ЗІНОВ’ЄВ практи­кував виступи перед слухачами Селянського університету імені тов. Зінов’єва. З коротким пли­ном часу не стало ні вождя, ні університету, ні пам’яті про них. Здається, що з таким тяжким гріхом, як в україн­ського першого екс-президента, слов’янин перед Всевишнім з часу створення світу ще не з’являвся».

(Борис Кириченко. Присмерк у полудень. Свідчення і роздуми. Київ, 2002 р., стор. 262, 263, 265, 266, 268, 269).

**

На зміну Кравчуку на 10 років прийшов Кучма зі своєю елітою. Вони завершили  розпочате в попередні три роки створення ідеальних умов  для розквіту олігархії, прихватизації державно-народної власності, корупції, хабарництва, беззаконня, бандитизму, духовно-морального занепаду суспільства та ідеальних умов для подальшого розквіту всенародних злиднів.

Закономірним результатом такої довготривалої державної політики стало прискорене вимирання шести мільйонів населення в роки незалежності, смертність вдвічі перевищувала народжуваність, що означає незворотне вимирання нації. Понад 7 мільйонів втікачів- емігрантів рятуються, шукають кращої долі за кордоном.

Загальне враження таке, ніби в роки незалежності в Україні панує ворожий окупаційний режим, банда злочинців, що люто ненавидять її, її народ і завзято руйнують, нищать їх.

І дивує, вражає лише одне: — Чому нещасна наша ненька Україна ще існує, не загинула, коли робилось і робиться все  можливе, щоб її давно вже не було?!

Країною прокотилась хвиля резонансних вбивств. Особливо багато жертв було серед журналістів, які наважились говорити правду про те, що відбувається. Це викликало зростаюче суспільне обурення. А коли оприлюднили плівки майора Мельниченка з записами в кабінеті Кучми, які засвідчили його причетність до вбивства журналіста Гонгадзе, стався справжній суспільний вибух, почався масовий рух під гаслами:

• Кучму геть!
• Україна без Кучми!
• Кучму на нари!

І хоча владі вдалося вгаму­вати цей рух, він насправді не припинився, а продовжувався, зростав, міцнів у свідомості громадян і готовий був при найменшій нагоді знову вирва­тись на площі й вулиці.

Незабаром Кучма таку наго­ду дав.

Саме в той час підійшов строк чергових президентських виборів, на яких він сподівався обратись на 3-й термін. Слух­няний Конституційний Суд визнав його право на це. У від­повідь і в країні, і за її межами залунав дружний регіт.

І довелося Кучмі замість себе висувати у президенти Януковича.

Саме у той період зачас­тив до Києва Путін. Він і по всеукраїнському телебаченні виступав, чарував у тому теле­шоу довірливих українських телеглядачів, і в параді на Хре­щатику приймав участь, на очах всієї України красувався поруч з Кучмою і Януковичем на трибуні. Одне слово, був вщент своїм, ледь не рідним. Насправді ж він ретельно готу­вав реалізацію свого омріяного плану взяти Україну голими руками. Адже досить було зро­бити Януковича президентом і Україна опиниться в кишені Путіна. Тож він буквально за вуха тягнув свого улюбленця в президенти. А ще до оста­точного завершення виборів єдиний із зарубіжних держав­них лідерів кілька разів поздо­ровляв його з перемогою, якої насправді не сталось, і тим осоромив і себе, і Росію.

Виборчу кампанію супрово­джували нечуваних масштабів підкуп, шантаж, залякуван­ня, насильство щодо виборців і членів виборчих дільниць. Особливо відверто, брутально все це проявилось в день голо­сування. Відповідно зростало й суспільне обурення.

Коли ж тодішній голова ЦВК Кивалов, по прозвиську «Кидалов», переляканим, не своїм голосом оголосив сфальсифіковану «перемогу» Януковича, настав, як тепер кажуть, повний «абзац», або «єц»: обурений народ несподі­вано повстав, вибухла револю­ція, що згодом отримала назву— Помаранчева Революція. Ця брутальна фаль­сифікація стала останньою кра­плею, що переповнила чашу народного терпіння і обурен­ня, яке накопичилось у попе­редні роки.

Почали революцію кияни. До них швидко приєднались повстанці з усіх кінців Украї­ни, що по зову обуреної душі їхали й їхали до столиці спо­чатку десятками, а невдовзі і сотнями тисяч. За 17 революційних днів у Києві побувало, наприклад, 100 тисяч мешкан­ців не такого вже й велико­го міста Тернопіль. На Май­дані Незалежності встановили сцену — революційну трибуну, понад 500 наметів рядами роз­тягнулись по Хрещатику. Те, що тут відбувалось, вражало, потрясало уяву.

При тому, що тут відбу­валась справжня всенародна революція, вона разюче від­різнялась від всіх без винят­ку інших відомих революцій. Відрізнялась так разюче, що навіть не вірилось, що це дій­сно революція.

Бо й справді, що ж це за революція, якщо не було таких звичних, притаманних їй бари­кад, стрілянини, крові. Ніхто нічого не руйнував, не палив, не нищив, нікого не бив, не пішли в хід міліцейські кийки, зброя, сльозоточиві гази, водо­мети, а мільйони мітингуючих по всій країні навіть жодної шибки не розбили. І хоча вони втратили будь-який страх, вже нікого не боялись, та їх не охопили злоба, бажання помсти, розправи з владою, що стільки років з них знущалась, над ними глумилась. Не охо­пили, як то завжди буває під час «справжніх» революцій. Ні! Їх охопили зовсім інші почут­тя: почуття братерства, радості, так довго очікуваного щастя.

Очевидці одностайно свід­чать:

— тут панували рідкісно, дивовижно щирі, сердечні, бра­терські взаємини: взаємоповага, взаєморозуміння, взаємодопомога, ввічливість, інтелігентність, толерантність; обличчя, очі, душі людські були світлими,  випромінювали радість.

Ці дорогоцінні почуття охопили всю понад мільйонну людську масу, скорили всіх – дітей, батьків, школярів, студентів, дорослих, людей похилого віку. Здавалося, ніби Святий Дух зійшов над Майданом, перетворив його на Храм Божий.

Особливо вражала молодь.

Ще влітку 2004 року залихоманило сумських студентів, які попри всі утиски, залякуван­ня місцевої влади, керівників ВНЗ, застосування міліцією сили тощо змусили Кучму ска­сувати свій Указ, проти якого вони протестували.

Незабаром розпочався рух «Студентська хвиля» під ору­дою молодіжної громадської організації «Пора».

На мітинг на київській Контрактовій площі вона зібрала десятки тисяч, а на мітинг біля ЦВК вже біля 100 тисяч студентської молоді з усієї України. Значною мірою цей рух студентів став предте­чею Помаранчевої Революції.

З самого початку і до остан­ніх днів масового мітингу на столичному Майдані Незалеж­ності і на мітингах в інших містах студентська молодь, «Пора» були попереду, скла­дали їх організаційне, ідеоло­гічне ядро, основу. Вони вста­новлювали намети, поселяли в них спочатку своїх активістів, а потім інших юних і дорослих мешканців, розповсюджували помаранчеві стрічки, симво­ліку, очолювали всі протестні акції, виконували всю «чорно­ву» роботу. А дівчатка дарува­ли квіти, посміхались, співа­ли міліції, військовим, гасили агресивність у всіх, хто її про­являв.

А головне — студенти при­несли з собою в революційні події цих 17 незабутніх днів духовно-моральні їх підвалини, ту мирну, толерантну атмосфе­ру людяності, щирості, добра, радості, любові, що охопила всіх.

І вся Україна — дорослі, батьки, дідусі і бабусі у захва­ті любувались своєю чудовою молодцю, підкорялись її чарів­ному впливу, брали з неї при­клад.

І в цьому насправді не було нічого дивного, несподівано­го. Це було цілком закономір­но. Наперекір всьому наша молодь зберегла і проде­монструвала свої чудові націо­нальні риси, які вона всотала з материнським молоком, на батьківських колінах, отримала в спадок від дідів і прадідів, від кращих шкільних, вузівських учителів своїх.

Величезний вплив спра­вив Майдан, перш за все, на киян. У ці дні їх важко було впізнати: їх щирість, гостинність, щедрість вражали. Вони щоденно несли на Майдан їжу, одяг, гроші, безкоштов­но прийняли у свої квартири біля 40 тисяч приїжджих з інших міст і селищ, годували, поїли, турбувались. Вже на 3-й день мітингу прості, незаможні кияни пожертвували Майдану мільйон гривень, а потім ще й перераховували кошти на від­критий його спецрахунок. До них приєднались бізнесмени, банкіри, навіть деякі мільйоне­ри, а то й олігархи. І що взагалі за межами розуміння обивате­ля: гроші, одяг, продукти несли на Майдан навіть пенсіонери!

Безкоштовно несли їжу, продукти ресторани, кафе, бари, вузівські, шкільні, дитя­чих садків їдальні.

Лікарні командирували на Майдан своїх лікарів, медсес­тер з ліками, обладнанням для надання безкоштовної медич­ної допомоги.

Таксисти, власники приват­них авто пов’язали себе пома­ранчевими стрічками і безко­штовно, з радість перевозили людей, вантажі за вказівками майданного «начальства».

Важко все подібне навіть перерахувати, бо то був диво­вижний масовий ентузіазм, що охопив всіх.

За 17 днів серед мільйонів на Майдані не було п’яних чи на підпитку, не було не те що жодної бійки, а навіть свар­ки, ніхто нікого не образив, панувала рідкісна ввічливість, доброзичливість, толерант­ність.

Змінились на краще і взаємини в столичному побуті: кияни відчували, що так само толерантно, як на Майдані,  можна поводитись в сім’ї, з сусідами, в магазині, на ринку,  на роботі, на вулиці, в транспорті, переконались, наскільки це приємно кожному, всім. Щодня після роботи вони тисячами ходили на Майдан,  щоб вмити свої душі, проникнутись тим Духом Святим, що панував там.

За всю свою багатовікову  історію древній Київ ще не бачив на своїх майданах, вулицях такої маси громадян, та ще й налаштованих саме таким чином, пронизаних істинно Святим Духом. І те, що революція, розпочалась, набрала сили саме в столиці і поєднала  в собі надзвичайну масовість з небачено, нечувано високою  мораллю, духовністю, спричи­нило її могутній, нездоланний духовно-моральний вплив на всі прошарки суспільства, на всю країну.

Під цим впливом опини­лись всі, включно й влада всіх рівнів — урядовці, нардепи,_: чиновництво, міліція, армія, митці, освітяни, науковці, пра­цівники ЗМІ, мільйони грома­дян. З кожним днем цей вплив зростав, охоплював все нові й нові мільйони.

Під цим впливом чимало журналістів, газет, телекана­лів повстали проти тієї брехні, яку самі ж розповсюджували у попереднє 10-річчя, і почали говорити правду.

Коротко кажучи, все це було дивовижним чудом, яке, зата­мувавши подих, спостерігали не лише Україна, а й весь світ.

*

Однак революційний вплив впливом, а влада владою. Саме виключно до неї Помаранчева Революція ставилась без най­менших сентиментів, жорсто­ко, бо її метою було скинути її, знищити ненависний народу злочинний режим. І цим вона була схожою на всі інші рево­люції, що ставили собі подібну мету. Однак вона разюче від­різнялась від них своїми засо­бами, бо воліла виконати своє завдання без насильства, без зброї, без крові.

А от влада не бажала здава­тись без бою. І тривожної ночі 22 листопада послала топити в крові революцію заздалегідь сконцентровані в лісах довко­ла Києва озброєні до зубів, на бронетранспортерах міліцей­ські підрозділи. Та було вже пізно, бо армійські генерали і офіцери СБУ, які перейшли на бік повсталого народу, попе­редили, що пошлють на них танки, артилерію, армійські та есбеушні частини. І мілі­цейське військо змушене було повернутись на свої вихідні позиції через 15 хвилин після того, як покинуло їх. А без­захисний владний режим був повалений мирно, без жодного пострілу чи насильства.

До речі, революція наля­кала й Путіна, який після неї не показується в Україні, а погрожує їй «з-за бугра».

*

Що ж це була за революція, що так вразила, зачарувала і українців, і весь світ?

На жаль, за минулі після неї 4 роки, ґрунтовної відпо­віді, належної її оцінки як не було, так і немає, тоді як її роль в подальшій долі і Укра­їни, і світу надзвичайна, без­цінна. Бо вона продемонстру­вала, дала вражаючий урок: можна по-людськи побудувати людські взаємини, саме життя і в нинішньому, охваченому нещирістю, брехнею, підлотою, злобою, ненавистю, насиль­ством світі, що загрожує його подальшому існуванню.

А те, що на це сподобився ніякий інший, а саме укра­їнський народ, має свої під­стави.

Головною ознакою цієї рево­люції були її надзвичайно висо­кий духовно-моральний, етично- культурний рівень, дивовижна щирість, толерантність люд­ських взаємин, коли очі, облич­чя понад мільйона людей, що зібрались разом, випроміню­ють доброзичливість, радість, любов. Це було рідкісне, єдине в історії світу свято правди, совісті, справедливості, честі, гідності. А саме цього прагнуть, про це мріють всі без винятку народи, все людство. І саме те, що вони побачили все це в українській Помаранчевій Революції, й зачарувало, приворожило їх.

Ця чарівна революція ста­лась саме в Україні невипадково, а закономірно, бо вона втіли­ла в собі ті найкращі душевні якості, які одвічно притаманні українцям, як нації. Вони вкар­бовані в гени, характер, спосіб життя українського народу. Сім з половиною століть іноземного поневолення, безкінечні репресії, катування, голодомори, геноцид — все виявилось безсилим зни­щити цю серцевину української душі. І це незаперечне свідчення могутності, величі народу, чим українці вправі пишатись.

*

Іще до Помаранчевої Рево­люції та під час неї сформува­лась нова національна еліта, яка очолила її.

Щоденно на сцені Майдану Незалежності Україна і весь світ бачили її керівну верхів­ку, у захваті слухали її, вірили кожному слову. Вся повстан­ська маса поклала на неї всі свої надії, урочисто вручила їй завойовану революцією владу і щаслива розійшлась по домів­ках.

Країна чекала докорінних змін, оновлення, очищення свого життя, стрімкого роз­витку, народного добробуту, для чого революція створила ідеальні умови. Того ж чекали і прихильники України, Пома­ранчевої Революції у всьому світі. І коли новий президент Ющенко з’являвся в інозем­них парламентах, тамтешні парламентарі з помаранчевими стрічками в лацканах своїх піджаків стоячи зустрічали його бурхливими оваціями.

А тепер пригадайте: «ми українці, народ другорядний і нікчемний», «людство має ставитись до нас з презирством»,

«У голові твоїй макуха,

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаскуха,

Малоросійськая тюрьма».

Пригадайте і певно, погодитесь, що це було написано у стані відчаю в період, коли більшовицьке рабство в Україні було у самому розквіті.

Водночас це був і своєрідний заклик до  українців, посоромитись свого рабства та підійматись на боротьбу проти своїх рабовласників – більшовиків.

Президент Ющенко не виконав своїх виборчих обіцянок, майданних клятв і врешті-решт зрадив народну довіру. Та ще й зробив це вкрай підло: уклав таємну угоду з Януковичем, який згідно неї мав стати президентом, а Ющенко – прем’єр-міністром (ця угода давно розсекречена, надрукована). Віктор Андрійович «чесно» виконав свої зобов’язання і таки посадив в президентське крісло Віктора Федоровича, але той обдурив свого союзника і не призначив його прем’єр-міністром.

Така ганебна поведінка Ющенка і захват влади з його допомогою бандою Януковича породили в суспільстві глибоку зневіру, розпач, песимізм.

Нова влада нахабно грабувала країну, народ і не зустрічаючи жодного супротиву, творила все, що їй заманеться. Це тривало роками і здавалось, що це вже назавжди.

І раптом, несподівано 23.11.2013 р. вибухла нова Революція – Революція Гідності, як її охрестили.

Як і Помаранчева, вона розпочалась мирно, без найменшого насильства. Однак зовсім інакше поводилась влада і 01.12.2013 р. на вулиці Банковій «Беркут» по звірячому побив, покалічив студентів. У відповідь на Майдані Незалежності і на Європейській площі звели барикади і 11 грудня відбили спробу «Беркута» захопити їх.

В цей день з вини влади Революція перестала бути мирною.

За командою Януковича поліціянти виловлювали, захоплювали майданівців всюди, навіть  в лікарнях і в Києві, і в інших містах. Їх катували, деяких вбивали, всіх запроторювали в СІЗО. Почались бої на барикадах, де з’явились перші вбиті.

18.02.2013 р. поліціянти і «Беркут» вбили 26 протестантів і сотні поранили. Особливо старались снайпери – найближчі від їхніх куль загинули сотня майданівців, кілька сот поранено.

Янукович сподівався цією бойнею розігнати повстанців, залякати народ, навести «порядок». Але це викликало ще більше обурення – на столичній площі вийшло більше мільйона рішуче налаштованих киян.

І довелось цій банді злочинців з переляку негайно драпати з України і шукати захисту у Путіна.

А розгніваний саме таким ходом подій Путін негайно оголосив Україні війну і ввів до неї свої війська.

Президентом України у першому турі обрали Порошенка, якому не позаздриш з огляду того вкрай важкого, катастрофічного стану, в якому опинилась країна.

*

Тепер підведемо підсумки.

Як видно з вітчизняної історії, за 7,5 століть іноземного поневолення поневолювачам не вдалось знищити Україну, її народ і нікому не вдасться і в майбутньому.

Нічого не вийду і у Путіна  з його антиукраїнською війною. Бо на відміну від його війн в Чечні і Грузії, за які його не притягли до відповідальності, за нинішню його війну міжнародна спільнота, що вбачає в ній і загрозу собі, оголосила Росії серйозні санкції та надає Україні чималу фінансову, іншу допомогу. Він заліз у Донбас і вже рік вовтузиться там, не знає що робити. Якщо ж він розпочне в Донбасі «велику» війну, то зламає в ній шию і згине.

Тож який же ми народ, дорогі мої українці?!

Судячи з минулої сучасної історії – ми народ могутній, незламний, мудрий, з безліччю чудових чеснот – один з найкращих народів світу.

Слава йому!

 

ЯРОСЛАВ БЕРЕГОВИЙ

 

(ПТ № 8, 2008 р. з правками

і додатками за 2015 р.

* Див. примітку на стор…

* Під час визвольної війни, особливо в останні її роки армія Хмельницького стрімко зростала — до неї долучались все більші маси селян, міщан, інших верств повстанців. Вони значно поступались регулярній козацькій основі, ядру цієї армії щодо воєнної кваліфікації. Але були сповнені жагучою ненавистю до окупантів, що грабували, катували їх, відзначались беззавітним героїзмом і робили цю армію монолітною, могутньою, непереможною.