Ніяк не можу пригадати, коли саме ми вперше зустрілись, познайомились.

Скоріше за все, це сталося у 1998 р. під час підготовки законопроекту «Про загальну середню освіту» в науково-освітньому Комітеті Верхової Ради, секретарем якого він був та методично і зі знанням справи організовував роботу в ньому. Тоді членам Комітету сподобалось чимало пропозицій, поданих до законопроекту від редакції нашого журналу «Педагогіка толерантності». Як наслідок, частина з них знайшла своє відображення в остаточній редакції згаданого вище Закону.

Дозволю собі пригадати лише окремі із них: про створення навчально-виховних комплексів із навчальних закладів різних типів і рівнів; про право бажаючих достроково закінчувати школу, складати іспити екстерном; про скорочення тривалості і кількості щоденних уроків залежно від віку школярів; про визнання батьків учасниками шкільного навчально-виховного процесу; про звільнення вчителів-чоловіків від військової служби, бо їх шкільна служба значно важливіша; про щорічні медичні обстеження школярів і відповідальність за погіршення стану їх здоров’я; про те, що головне завдання школи, окрім навчання, — належне виховання, всебічний розвиток дітей, збереження та покращання їх здоров’я.

Значних зусиль до розробки і прийняття згаданого Закону, котрий отримав високу оцінку як в Україні, так і за кордоном, доклав, безумовно, С.М. Ніколаєнко, за що йому честь і хвала.
На жаль, депутати не використали ще одну, вкрай важливу нашу пропозицію: встановити Законом обов’язковий «Шкільний день» для всіх без винятку батьків — від двірника, сторожа, робітника, інтелігента до міністрів і Президента включно. Щоденне перебування в школі чималої, добре сформованої, організованої групи батьків, їх тісна взаємодія, співпраця з вчителями й учнями докорінно змінили б на краще взаємовідносини сім’ї й школи, ліквідували б формалізм, що давно панує у цих взаєминах.
Депутати добре все це розуміли, але через шокуючу незвичність цієї пропозиції, потребу «втручатись в сімейні справи» високопосадовців тощо не наважились включити її в текст Закону.

Роботою над згаданим законопроектом наша співпраця з Станіславом Миколайовичем, звичайно, не скінчилася. Навпаки, вона з часом посилилась, особливо після того, як він став Головою Комітету, а потім Міністром освіти.
Ще за радянських часів я був особисто знайомий і активно співпрацював з керівниками освіти СРСР – першим заступником міністра освіти А. Коробейніковим, головою Держкомосвіти СРСР Г. Ягодіним та з усіма освітніми міністрами України, за винятком ганебно звісного, на моє глибоке переконання, кримінального злочинця Д. Табачника, який своєю діяльністю завдав великої шкоди національній освіті, культурі, науці. Крім того, п’ятеро з колишніх міністрів входять до складу редакційної колегії нашого журналу, публікуються на його сторінках. Зокрема йдеться про С. Ніколаєнка, В. Кременя, І. Зязюна, В. Зайчука, П. Таланчука.
Перебуваючи на посаді Міністра, Ніколаєнко офіційно призначив мене своїм радником.

Коли опозиція прийшла до влади і на початку 2005 р. почала формувати свій уряд, заступник голови Соціалістичної партії Й. Вінський різко виступив проти того, щоб соціалісти ставали міністрами. Саме в той час у мене трапилась зустріч з О. Морозом, з яким я давно був знайомий. Сказав йому, що позиція його заступника неправильна. Навпаки, було б вкрай важливо, щоб Міносвіти очолив Ніколаєнко, у якого великий позитивний досвід у цій галузі, включно й 10-річне керівництво науково-освітнім Комітетом ВР. І Олександр Олександрович погодився з цим.

4 лютого 2005 р. Ніколаєнка призначили міністром, а вже 24 березня він мусив звітувати на Підсумковій колегії про роботу міністерства за минулий рік та ще й доповісти програму подолання кризи в освіті та її подальшого розвитку. Тобто, як то кажуть, попав з корабля на бал, або, як жартують росіяни «как кур во щи». Проте новому міністру ніщо не стало на заваді успішно впоратись із поставленими завданнями.
Водночас він доручив апарату міністерства терміново підготувати проведення Всеукраїнського педагогічного форуму. Це не сподобалось вищим міністерським чиновникам, котрі не звикли напружено працювати і намагались переконати міністра, що у встановлений ним стислий термін виконати підготовчу роботу неможливо. Та не на того натрапили: невдовзі після Підсумкової колегії в Полтаві відбувся і Форум.
Обидва заходи відбулися на найвищому рівні, у них брав участь і виступив Президент В. Ющенко, багато корисного наобіцявши освітянам та дещо з обіцяного виконавши.

Все це привернуло до освіти увагу всього суспільства і значно підвищило активність педагогів, вчителів, викладачів.
Досить сказати, що на Полтавському форумі його учасники -вчителі, викладачі, студенти педвузів, громадські та профспілкові діячі – напружено працювали в 9-ти спеціалізованих секціях і готували практичні пропозиції щодо вирішення найважливіших, часто болючих проблем системи освіти.

На бурхливому пленарному засіданні, що проходило у концертній залі міського палацу «Листопад», розроблені пропозиції систематизували та затвердили, а далі за ініціативою Ющенка були внесені в текст відповідного президентського Указу.
Матеріали Підсумкової колегії і Полтавського форуму надруковані у №1—2 журналу «Педагогіка толерантності» за 2005 р. (с. 89 — 149).

Міг би ще багато сказати доброго про напрочуд ефективну роботу міністра Ніколаєнка, але тут немає для цього місця.
Тож відзначу лише, що серед 10 міністрів освіти за роки незалежності він єдиний домігся кількаразового підвищення жалюгідної вчительської зарплатні.

Незадовго до завершення своєї роботи у Верховній Раді Ніколаєнко створив нову громадську організацію «Громадська рада освітян і науковців України» (ГРОНУ). Відповідно відбувся її установчий з’їзд, який затвердив Статут, Програму, обрав керівні органи, а ініціатора справи — її Головою.

Громадська Рада освітян і науковців України провела ряд важливих загальноукраїнських громадських заходів. Серед них особливої уваги заслуговують громадські Слухання про стан справ видатного українського вченого, номінанта Нобелівської премії 2004 p., завідувача лабораторії в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, професора Анатолія Івановича Потопальського. Він розробив новий науково-практичний напрямок у медицині, розробив цілий блок рідкісно ефективних ліків, що не мають аналогів у світі й успішно лікують рак, СНІД, туберкульоз, інші важкі хвороби, лікують людей, тварин, птахів, риб, корисних комах, рослини.
Крім того, розробив оригінальну технологію створення нових сортів злаків, які дають набагато вищі врожаї, ніж традиційні, та ще й добре зростають у засушливих умовах, на прісних, піщаних, навіть заболочених ґрунтах, не потребують добрив, бо засвоюють азот безпосередньо з повітря. Нічого подібного теж немає ніде у світі.

У слуханнях брали участь колишні важко хворі, яких Потопальський своїми ліками буквально витягнув із того світу.
Однак наша злочинна медико-фармацевтична мафія веде запеклу війну проти вченого, не допускає масового виробництва його ліків, що здатні врятувати мільйони хворих.
У № 1—2 журналу за 2009 р. (с. 156—179) подано детальний звіт про ці слухання.

Невдовзі після нашого знайомства з’ясувалось, що ми земляки.
Він народився в селі Богданівка на Кіровоградщині. З повоєнних років наша родина проживала в районному містечку Олександрівка, що в 40 хвилинах їзди електричкою від Богданівки.
У цьому селі проживав мій чудовий друг, видатний педагог, організатор освіти, директор знаменитої Богданівської школи, Герой Соціалістичної Праці Іван Гурович Ткаченко, соратник, побратим В. Сухомлинського.

Станіслав Миколайович закінчив школу Ткаченка з золотою медаллю. Закінчила її і його дружина Галина. Коли на його запрошення вперше приїхав до нього в Богданівку, ми відвідали могилу славетного вчителя на сільському цвинтарі, вклонились його світлій пам’яті.

Мені поталанило бути на виборах Ніколаєнка ректором Національного університету біоресурсів і природокористування України (колишня сільськогосподарська академія).
Слухав його змістовну, чудову доповідь про розбудову, розвиток університету. Бачив, з яким ентузіазмом його підтримав і обрав своїм ректором колектив університету, який він закликав до згуртованої, напруженої роботи.
Тут доречно відзначити таку важливу рису його характеру, як пристрасть до самовідданої до самозабуття праці. Як то кажуть, його медом не годуй, а дай попрацювати. Або як сказав поет:

Дай працювать,
Працювать,
Працювати,
В праці зростать.

Звіт про вибори надруковано у № 3-4 за 2014 р. (с. 117-129) нашого журналу.
На завершення залишається щиро привітати Станіслава Миколайовича з ювілеєм та побажати нових досягнень у його діяльності.

Ярослав Антонович БЕРЕГОВИЙ, головний редактор журналу “Педагогіка толерантності”.

 

*З книги “ДОЛЯ МОЯ ЄДИНА, ПРАВДА МОЯ ОДНА …
(до 60-річчя від дня народження Академіка з народу НІКОЛАЄНКА Станіслава Миколайовича)” – Київ: Аграрна наука. -2016.