Вірші А.І. Потопальського з поетичної збірки «Якщо запитають…» Журнал “Педагогіка толерантності” № 3-4(76), 2016. – С:138-148 |
МIЙ РОДОВIД Якщо запитають мене iноземцi, Хто я, i де мiй Родовiд? Я їм розповiм iз погордою в серцi Про весь невмирущий свiй Рiд. Мiй прадiд – Iван Котляревський Керманич – Сковорода. Колискою стали лiси Коростенськi, Наснагу давала джерельна вода. Я дiдом вважаю Шевченка, Хоч батьком народу вiн є, – Сказав так мiй брат Симоненко, Шукаючи кредо своє. А мудра бабуся ще змалку*, Своїх же не мала дiтей, Спiвала нам пiсню про Мавку, Плекала любов до людей. Навчив Богомолець вклонятись науцi, Любити природу – Вернадський, Прожити буремно, у вiчному русi, I дива творити, як в казцi! У космос дорогу вказав нам Кибальчич, Цю мрiю здiйснив Корольов, Пулюй**, бувши зрячим, незриме побачив Хоч iншим вiддано трiумф перемог. Щасливий, що Матiр у всiх нас єдина В усiх, з Родоводу мого – Квiтуча й родюча моя Україна Сувора на ласку до сина свого. Київ, червень 1974 р * Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) **Українець Пулюй вiдкрив у лабораторiї Рентгена Х-променi, що пiзнiше були названi рентгенiвськими |
МОВА НАРОДУ Не судилось нікому здолати Україну в відкритім бою, І тому завжди ворог завзято Ставив пастку підступну свою. Пастка ця безсоромно і люто, Сивиною покрита віків, Намагалась в кайдани закути Життєдайної мови засів. Тая пастка стояла століття Коло серця народу мого, А над ним пронеслись лихоліття, Вириваючи душу його. В тую пастку ішли перевертні – Пустоцвіти народу свого, Що за гроші й під острахом смерті Продавали багатства його. Той, хто мову забув Батьківщини, Пустоцвітом на світі прожив, Не помножив він слави Вітчизни, Не залишив їй вірних синів. Пустоцвітом були яничари, А в шляхетство князі подались. І цариці під силою чварів Навіть вже козаки піддались. Пустоцвіт – це немов шумовиння*, Що злітає з поривом вітрів. З пустоцвіту не буде насіння, Пустоцвіт не приносить плодів. Яке ж серце у мого народу І яка непокірна душа! Він віками боровсь за свободу, Аби воля нарешті прийшла. Душа й серце цілого народу – Невмирущая мова жива. З нею впали борці за свободу, З нею виросла зміна нова. Відзвонили дзвони похоронні: “Малоросским наречьям – в быту” Заспокоївся цар, всі довкола, Підписавши ухвалу таку. У запеклій борні й круговерті Відмирали вагомі слова, Та як листя на дереві здерти, То з’являється поросль нова. Слово – листя на дереві мови, Вираз влучний – це його кора, Діалекти – гілки парослеві, Дума й пісня – то міць корнева. В українців міцний корінь мови І тому знов квітує вона, Милозвучна й жагуча, як пломінь, Наче чиста криниця без дна. с. Седово, Азовське море, 1972 р. * Так народ трактує пустоцвіт у рослин, хоч він є джерелом чоловічої інформації при запиленні |
Монолог Богдана
(Біля пам’ятника Б.Хмельницькому у м. Берестечку)
Я громом розбуджу Заснуле покоління, І блискавицями вкажу Дорогу до спасіння Вітрами рознесу Незламний подих волі. До серця донесу Визвольний брязкіт зброї. Я сонцем засвічу Забутий стяг кривавий Сльозами його освячу У полум’ї заграви. Дощами змию куряву століть, Що грунт родючий запилила, І повінню народних лихоліть Річкам понаповняю гирла. Гранітним кресивом я викрешу іскру Ворожі ребра, наче в жорнах перетру, Вогонь Свободи запалю, Народним гнівом супостата спопелю. Онукам думи проспіваю, Про діда-прадіда згадаю, Могутню поросль молоду Під булаву всю підведу. Бійців своїх зміцнілі лави Я підніму на герць кривавий. А хто поляже у двобої На його місце стануть двоє. …Співали кобзарі недарма Про мовний дар той у Богдана Один-єдиний монолог – А став ключем всіх перемог. Берестечко, липень 1974 р, Львів, січень 1975 р. |
Вірш Ганни Земко, головного редактора журналу “Слово Жінки”, пацієнтки лікаря Потопальського |
Лікарю Потопальському Вам я дуже, Лікарю, вірю, не втрачайте у серці надію! Не зважайте на заздрість і кпини, а творіть – лікуйте людину! Бо загубите час свій та силу, і нічого не доведете тим людцям з мілкою душею: вони – вбогі, а справи їх – сірі… Та Всевишній все бачить і чує, і наклепникам те не минеться. Пам’ятаймо відоме прислів’я: пес гавчить, каравану ж ідеться! Київ, 6 грудня 2020 року |
Д И В О Ц В I Т У тихій затоці Поблизу села На третьому році Лілея зросла. Листками своїми Розчистила Ряску, А від Жабуриння Лишила лиш згадку. Від Вітру лихого, Як прийде біда, Стіною довкола Захистить Верба. Під Вербами вперто Струмок дзюркотів, В листках Очерету Вітрець шелестів. З води до поверхні Тягнувсь, як в віконце, Бутончик тугенький, Що мріяв про сонце. ІІ Коли на воді Забілів пелюстками - Жахнувся тоді Очерет у нестямі. Зомліла від подиву Ряски дрібота, Схилився додолу Осот у турботі. Аж ось всі рослини Зібрались на Раду, Ураз порішили : Ця квітка нам вадить! Комахи і Бджоли, Величні Джмелі Залишать нас знову, Як вбачать її. Тому ми повинні її вговорити, Шоб так, у бутоні, Цвіла нерозкрита. ІІІ Грайливо, зрадливо Шепоче їй Ряска: Яке ж буде диво В рослинному царстві - Одна лиш Лілея В бутоні цвіте, Ніхто опріч неї Не здатний на те, В бутоні, повір, Неймовірна краса Як вітер повіє Як блисне роса! Поважно говорить Тоді Осока : – Не знаєш потвори Джмеля-дзизака? Лаписька великі І хобот страшний, Як сяде на квітку - Зраз втопить її! Колючим волоссям Задушить тебе, Пащека заросла Нектар забере, IV Лілея тремтіла Від "дружніх" порад, I твердо рішила: Під воду, назад, Лиш Сонце побачить, Почує Джмелів, Голівку намочить, Пірне до батьків, Та ось промінь Сонця Її розбудив, Маленьке віконце В пелюстках розкрив. Нектар заіскрився, Піднялись тичинки, Віночок створився, Прикрасив голівку. Не встигла сказати Захоплення слів, Як ніжними лапками Джміль обхопив: На тілі мягеньке Мав ніжне волосся, І хобот злегенька До неї підносив. Смоктав він нектар, А Лілея тремтіла: Рослини ж неправду Мені говорили! Корону величну З пелюсток розкрила, В обіймах навічно Джмеля обхопила. Москва. 05.07.1975 р.