Вірші А. Потопальського

Вірші А.І. Потопальського з поетичної збірки «Якщо запитають…»
Журнал “Педагогіка толерантності” № 3-4(76), 2016. – С:138-148
 МIЙ РОДОВIД

Якщо запитають мене iноземцi,
Хто я, i де мiй Родовiд?
Я їм розповiм iз погордою в серцi
Про весь невмирущий свiй Рiд.

Мiй прадiд – Iван Котляревський
Керманич – Сковорода.
Колискою стали лiси Коростенськi,
Наснагу давала джерельна вода.

Я дiдом вважаю Шевченка,
Хоч батьком народу вiн є, –
Сказав так мiй брат Симоненко,
Шукаючи кредо своє.

А мудра бабуся ще змалку*,
Своїх же не мала дiтей,
Спiвала нам пiсню про Мавку,
Плекала любов до людей.

Навчив Богомолець вклонятись науцi,
Любити природу – Вернадський,
Прожити буремно, у вiчному русi,
I дива творити, як в казцi!

У космос дорогу вказав нам Кибальчич,
Цю мрiю здiйснив Корольов,
Пулюй**, бувши зрячим, незриме побачив
Хоч iншим вiддано трiумф перемог.

Щасливий, що Матiр у всiх нас єдина
В усiх, з Родоводу мого –
Квiтуча й родюча моя Україна
Сувора на ласку до сина свого.

                                                  Київ, червень 1974 р
* Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)
**Українець Пулюй вiдкрив у лабораторiї Рентгена Х-променi, що пiзнiше були названi рентгенiвськими

 МОВА НАРОДУ

Не судилось нікому здолати
Україну в відкритім бою,
І тому завжди ворог завзято
Ставив пастку підступну свою.

Пастка ця безсоромно і люто,
Сивиною покрита віків,
Намагалась в кайдани закути
Життєдайної мови засів.

Тая пастка стояла століття
Коло серця народу мого,
А над ним пронеслись лихоліття,
Вириваючи душу його.

В тую пастку ішли перевертні –
Пустоцвіти народу свого,
Що за гроші й під острахом смерті
Продавали багатства його.

Той, хто мову забув Батьківщини,
Пустоцвітом на світі прожив,
Не помножив він слави Вітчизни,
Не залишив їй вірних синів.

Пустоцвітом були яничари,
А в шляхетство князі подались.
І цариці під силою чварів
Навіть вже козаки піддались.

Пустоцвіт – це немов шумовиння*,
Що злітає з поривом вітрів.
З пустоцвіту не буде насіння,
Пустоцвіт не приносить плодів.

Яке ж серце у мого народу
І яка непокірна душа!
Він віками боровсь за свободу,
Аби воля нарешті прийшла.

Душа й серце цілого народу –
Невмирущая мова жива.
З нею впали борці за свободу,
З нею виросла зміна нова.

Відзвонили дзвони похоронні:
“Малоросским наречьям – в быту”
Заспокоївся цар, всі довкола,
Підписавши ухвалу таку.

У запеклій борні й круговерті
Відмирали вагомі слова,
Та як листя на дереві здерти,
То з’являється поросль нова.

Слово – листя на дереві мови,
Вираз влучний – це його кора,
Діалекти – гілки парослеві,
Дума й пісня – то міць корнева.

В українців міцний корінь мови
І тому знов квітує вона,
Милозвучна й жагуча, як пломінь,
Наче чиста криниця без дна.

                                                  с. Седово, Азовське море, 1972 р.
* Так народ трактує пустоцвіт у рослин, хоч він є джерелом чоловічої інформації при запиленні

Монолог Богдана
(Біля пам’ятника Б.Хмельницькому у м. Берестечку)

Я громом розбуджу
Заснуле покоління,
І блискавицями вкажу
Дорогу до спасіння

Вітрами рознесу
Незламний подих волі.
До серця донесу
Визвольний брязкіт зброї.

Я сонцем засвічу
Забутий стяг кривавий
Сльозами його освячу
У полум’ї заграви.

Дощами змию куряву століть,
Що грунт родючий запилила,
І повінню народних лихоліть
Річкам понаповняю гирла.

Гранітним кресивом я викрешу іскру
Ворожі ребра, наче в жорнах перетру,
Вогонь Свободи запалю,
Народним гнівом супостата спопелю.

Онукам думи проспіваю,
Про діда-прадіда згадаю,
Могутню поросль молоду
Під булаву всю підведу.

Бійців своїх зміцнілі лави
Я підніму на герць кривавий.
А хто поляже у двобої
На його місце стануть двоє.

…Співали кобзарі недарма
Про мовний дар той у Богдана
Один-єдиний монолог –
А став ключем всіх перемог.

                                                  Берестечко, липень 1974 р,
                                                  Львів, січень 1975 р.
Вірш Ганни Земко, головного редактора журналу “Слово Жінки”,
пацієнтки лікаря Потопальського
 Лікарю Потопальському

Вам я дуже, Лікарю, вірю,
не втрачайте у серці надію!
Не зважайте на заздрість і кпини,
а творіть – лікуйте людину!
Бо загубите час свій та силу,
і нічого не доведете
тим людцям з мілкою душею:
вони – вбогі, а справи їх – сірі…
Та Всевишній все бачить і чує,
і наклепникам те не минеться.
Пам’ятаймо відоме прислів’я:
пес гавчить, каравану ж ідеться!

                                                  Київ, 6 грудня 2020 року
Д И В О Ц В I Т

У тихій затоці
Поблизу села
На третьому році
Лілея зросла.

Листками своїми
Розчистила Ряску,
А від Жабуриння
Лишила лиш згадку.

Від Вітру лихого,
Як прийде біда,
Стіною довкола
Захистить Верба.

Під Вербами вперто
Струмок дзюркотів,
В листках Очерету
Вітрець шелестів.

З води до поверхні
Тягнувсь, як в віконце,
Бутончик тугенький,
Що мріяв про сонце.
ІІ
Коли на воді
Забілів пелюстками -
Жахнувся тоді
Очерет у нестямі.

Зомліла від подиву
Ряски дрібота,
Схилився додолу
Осот у турботі.

Аж ось всі рослини
Зібрались на Раду,
Ураз порішили :
Ця квітка нам вадить!

Комахи і Бджоли,
Величні Джмелі
Залишать нас знову,
Як вбачать її.

Тому ми повинні
її вговорити,
Шоб так, у бутоні,
Цвіла нерозкрита.
ІІІ
Грайливо, зрадливо
Шепоче їй Ряска:

Яке ж буде диво
В рослинному царстві -

Одна лиш Лілея
В бутоні цвіте,
Ніхто опріч неї
Не здатний на те,

В бутоні, повір,
Неймовірна краса
Як вітер повіє
Як блисне роса!

Поважно говорить
Тоді Осока : –
Не знаєш потвори
Джмеля-дзизака?

Лаписька великі
І хобот страшний,
Як сяде на квітку -
Зраз втопить її!

Колючим волоссям
Задушить тебе,
Пащека заросла
Нектар забере,
IV
Лілея тремтіла
Від "дружніх" порад,
I твердо рішила:
Під воду, назад,

Лиш Сонце побачить,
Почує Джмелів,
Голівку намочить,
Пірне до батьків,

Та ось промінь Сонця
Її розбудив,
Маленьке віконце
В пелюстках розкрив.

Нектар заіскрився,
Піднялись тичинки,
Віночок створився,
Прикрасив голівку.

Не встигла сказати
Захоплення слів,
Як ніжними лапками
Джміль обхопив:

На тілі мягеньке
Мав ніжне волосся,
І хобот злегенька
До неї підносив.

Смоктав він нектар,
А Лілея тремтіла:
Рослини ж неправду
Мені говорили!

Корону величну
З пелюсток розкрила,
В обіймах навічно
Джмеля обхопила.

Москва. 05.07.1975 р.