Історія журналу в публікаціях

ШКОЛА ВБИВАЄ ДІТЕЙ

Журнал "Педагогіка Толерантності" ШКОЛА ВБИВАЄ ДІТЕЙ

Журнал "Педагогіка Толерантності" ШКОЛА ВБИВАЄ ДІТЕЙУ № 2 за 2010 рік та в № 4, 2011 р. – 1, 2012 р. нашого часопису надруковані матеріали про школу мого рідного села СичівкиХристинівського району на Черкащині.

В першому з них «Сто років служіння дитинству, юності, народу» заступник директора школи Оксана Єременко на 24 сторінках детально розповіла про ювілей, присвячений століттю нашої рідної альма-матері, про її історію, минулих і нинішніх директорів, вчителів, випускників, учнів, благодійників тощо. На цих сторінках чимало фотографій школи, учасників ювілею, чудового концерту дітей і дорослих, зачарованих ним жителів села, приїзжих гостей, що вщент заповнили залу сільського Будинку культури, де все це відбулось. Є й присвячені школі вірші.

У другому «Великий світ дитинства» тепер вже директор школи
О. Єременко веде мову ще про один ювілей нашої школи – виповнилось 40 років, як вона працює у новому просторому, гарному двоповерховому будинку.

Мені поталанило взяти участь у 100-річному ювілеї (на 40-річному не був через хворобу). Як і інших його учасників, він мене глибоко схвилював. Під його враженням написав післямову до «Ста років служіння…», поділився спогадами про рідну школу, в якій навчався у першому класі, про рідне село, в якому народився і прожив 7 років, поки війна не закинула в інші світи, куди по війні часто приїздив до рідних бабусі і дідуся, тіточок і дядечків, сестричок і братиків.

Так склалось, що на початок ювілею трохи запізнився, а по його закінченні мене забрали сичівські, христинівські родичі, які теж прибули на ювілей і з якими вже давно не бачились. Зранку наступного дня всі ми пішли на «гробки», як в Сичівці звуть «поминки», пом’янули своїх покійних рідних, вклонились їхнім могилам. А після обіду довелось вже від’їздити додому. Тож в школі не побував, з вчителями, школярами не зустрівся, на превеликий жаль. Лише на цвинтарі поговорили трохи з подружжям Єременків – Оксаною Володимирівною і її чоловіком Миколою Івановичем, який вже 23 роки директорствує в школі, чимало зробив для її розвитку.

Відгуки читачів свідчать, що їм сподобались публікації про нашу школу.

І це не могло не радувати.

Коли почалась підготовка 15-річного ювілею нашого журналу, ми запросили до участі в ньому подружжя Єременків і їхнього сина Володю, якого теж давно знаємо, вчителів, запропонували зробити на ювілеї виставку Сичівської школи. Вони погодились, і все було так добре…

*

І раптом, як грім серед ясного неба, залунало з газет, радіо, телебачення:
05.11.2012 р. покінчив життя семикласник моєї рідної школи!

Ось назви публікацій деяких газет про цю подію:

«12-річний Максим Танчук повісився після сварки з директором школи»

«Семикласник наклав на себе руки через мобільний телефон»

«Семикласник повісився після конфлікту у школі»

«Службовий злочин на Черкащині: педагоги довели хлопчика до самогубства».

«Учителя называли детей дебилами и калеками, а еще ввели в школе негласное правило: захотел в туалет во время урока – плати пять гривен».

Ось що вони пишуть:

«Того страшного дня, 5 листопада, на перерві після першого уроку діти гралися мобільними телефонами та включили «пищалку» поблизу учительської. На звук вийшла вчителька англійської мови, зробила зауваження та покликала директора і класного керівника, який наказав віддати мобільні телефони. Всі віддали, а Максим ні.

За словами дітей, класний керівник 7-го класу, Ігор Анатолійович, заламав Максиму руку, скрутив його і почав давати щиглі й копняки та ще й вдарив головою об підлогу. До класу Максим повернувся в сльозах. Сказав, що хоче додому. Вчителі та директор не відпустили та ще й покликали голову сільської ради, щоб вона щось зробила» (Христинівська газета «Сорока», 14.11.2012). 

«Директор забрала Максима у свій кабінет…

– Перед тим він набрав номер бабусі. Вона все чула, що там було. Директор лякала його, що викличе міліцію і в сільську раду його визивати будуть, – розповідає Інна Танчук. – Потім він подзвонив до батька й до мами. Олі сказав: – Якщо директорка прийде до них додому, щоб вона з нею не говорила і навіть з хати не виходила, бо бачитиме його в останній раз. Коли Максим ішов додому, директорка обігнала його на велосипеді. З Ольгою говорила біля двору, коли син мовчки пройшов повз них. І зразу пішов за сарай. Повісився на проволоці білій, як був – із портфелем на спині…

… Батьки кажуть, конфлікти між учителями і дітьми виникають постійно. Викладачі лають дітей. Хочуть звернутися до юриста, бо не знають, кому скаржитися та хто має відповідати за самогубство учня.

– Школа гарна, але відношення до дітей нормального немає, – говорить Людмила Чалик. – Старша дочка починала день із валеріанки чи новопасіту і після уроків пила. Нею трусило всю. Пішла в коледж, там, слава Богу, такого немає. Те, що сталось з Максимом, – остання крапля, таке могло бути з кожною дитиною. Ми вимагаємо іншого директора. А нам кажуть: будете скаржитися – школу закриють, будете по автобусах труситись. До Оксани Єременко директором був її чоловік. Він тепер заступник голови райради. Ясно, що ніхто покарання не понесе.

Жінки кажуть, минулої зими хтось написав скаргу Президенту, що вчителі вимагають з дітей по 5 грн. за дозвіл вийти з класу під час уроку. Реакції не було ніякої.

– У мене син у класі впісявся, – розповідає Наталія Кулик. – На лінійці сказали, що треба по 5 гривень давати вчительці, якщо хочеш вийти в туалет. Мій малий грошей не мав. Дитині 7 років, він обмочився. Куди і кому скаржитись, ми не знаємо.

Дочку Тамари Лемещук вчителька на уроці назвала на весь клас прикладом курця і наркомана. Дочка спортом займається, я про неї все знаю. Вона всю дорогу додому плакала. Хіба так можна? Дитина повісилась, а ніхто нічого не каже. Хай пояснять, що вони йому таке казали. Директора гнати треба.

– Мої син і дочка цю школу закінчили. Тут учителі дітей як не придурками обзивають, то дебілами, а ті дома плачуть, – говорить Ірина Гуць» (Черкаська «Газета по-українськи»,  9.11.2012 р.).

 «Еще до того как сотрудники милиции выяснили причину трагедии, ее уже назвали одноклассники Максима и их родители. Они уверяют: самоубийство спровоцировали учителя и директор школы, которые не первый год третировали Максима. И не только его…

…житель Сычивки Андрей: – … об обстановке в нашей школе знаю не понаслышке. Первое впечатление прекрасное: аккуратная парадная дверь, отремонтированные классы, везде чистота и порядок. Только когда там начал учиться мой сын, я узнал, что все это лишь красивая обертка…

… Осунувшаяся, почерневшая от горя мать мальчика Ольга обхватила плечи руками: – О том, что сыну не очень комфортно в школе, я сначала даже не догадывалась. Когда он начинал ныть по утрам, мол, не хочу никуда идти, я не воспринимала это всерьез – думала, ленится. Но потом заметила, что из школы ребенок возвращается мрачным. Часто приходил без аппетита и, закрывшись в детской, о чем-то думал. Я спрашивала, в чем дело, но он, насупившись, отвечал: «Мама, все в порядке. Я просто устал». Он не любил говорить о своих неудачах, о том, что его кто-то обидел. А однажды у Максима вырвалось: «Ну не могу я больше с этой Ириной Антоновной (директор школы, имя изменено – Авт.)! Мам, она жизни мне не дает! Она все время ко мне цепляется. И не только ко мне. Многие ребяата ей не нравятся, и она на кождом шагу к ним придирается. Даже если ты тихо проходишь мимо, она обязательно сделает замечание, при всех скажет о тебе что-то неприятное, унизит».

«Может, вы плохо себя ведете?»

«Ты что! – покачал головой сын. – Мы все ее боимся. Но она все равно придирается. То у меня не такой спортивный костюм, то плохие кроссовки, то просто я какой-то не такой…»

… брат Саша, которого Максим обожал: – Он с детства не любил жаловаться, все держал в себе. Я учился в той же школе и знаю: обстановка там не сахар, учителя легко могут при всех обозвать тебя недоразвитым или наркоманом. Когда ребенок спрашивал, почему учитель его так не любит, педагог запросто мог ответить: «Потому что ты меня раздражаешь!» Но когда я учился, все еще не было так серьезно. Теперь же, я слышал, детей там буквально затравили…

Людмила, мать одноклассника Максима: – …если ты чем-то не понравился учителю, тебя вызывают в центр класса и поливают грязью. То же происходит и с момим младшим сыном, который сейчас там учится. Он у нас инвалид детства, освобожден от физкультуры. Когда Костя объяснил учительнице физкультуры, почему не может заниматься, она нарочито громко на весь спортзал заявила: «Дети, на той скамейке у нас сидит инвалид. Осторожно! Запомните, калеки нам не друзья!». Сына довели до того, что при одном только слове «учитель» он начинал нервничать. В конце концов, нам понадобилась помощь психиатра.

Я пришла в школу, пыталась разобраться, но директор оборвала меня на полуслове: «Что вы такое говорите? Педагог не мог никого оскорбить, он, между прочим, Заслуженный учитель Украины!» И все. А моральный прессинг продолжался. Стало только хуже – с тех пор Костя почувствовал предвзятость со стороны директора…

… Усилиями педагогов большинство детей считают себя полными ничтожествами. Ведь им каждый день это внушают. После родительского собрания, на котором мы в очередной раз безуспешно поднимали этот вопрос, услышали от педагога: «Пункт первый – учитель всегда прав. Пункт второй – если учитель не прав, смотрите пункт первый»

Это звучало, как издевательство…

… Не скажу, что все учителя оскорбляют детей, но большинство из них это делают. А директор… поощряет.

… Мама еще одного ученика Тамара: – Дети уже на грани: они понимают, что даже мы, родители, не можем их защитить…

… Через день после нашего визита в Сычевку мне перезвонила мать одного из одноклассников Максима:

– У нас ничего не изменилось. Стало только хуже. Учителя перестали здороваться с детьми. Они делают вид, что дети – пустое место. А нас, родителей, начали обвинять в том, что мы хотим закрыть школу. Боже, упаси!» (Газета «Факты и комментарии», 23.11.2012 г.).

«Того дня, коли виник конфлікт, намагалась заспокоїти Максима. Він хотів піти додому… Я бачила, що він дуже збуджений, тому вирішила його провести. Хата на околиці села. Трішки обігнала, зустріла матір, поспілкувались. Хто ж знав, що усе так закінчиться» (Газета «Вечірні вісті», 14.11.2012 р.).

Максимка газети характеризують так:

«общительный, приветливый, добрый, хороший мальчик из благополучной семьи»,

«дитина неконфліктна, спокійна», «мав багато друзів», «користувався авторитетом не лише серед однолітків, а й у старших учнів», «у нього було сильне почуття гідності».

Одне слово, чудовий був хлопчик.

Мама Оля вважає, що якби директорка до неї тоді не приїхала, то син би прийшов, виплакався і залишився б живим. Коли він проходив повз них, вона протягла до нього руку, щоб пригорнути до себе, та він її відштовхнув і пішов у двір. Тепер вона бідкається, що не покинула прилиплу до неї із своїми балачками директорку і не пішла за ним.

Якщо ж та дійсно проводжала його всю дорогу, заспокоювала, то чому не дійшла разом з ним до хати, навіщо «трішечки обігнала» і «спілкувалась» з матір’ю без нього? Чому він наклав на себе руки зразу після її «заспокоєнь»?

Вона добре розуміла, що в школі «перегнули палку», «нарубали дров», втратили межу фізичного і психологічного свавілля, і  боялась, що Максим розкаже матері правду. Тому й осідлала велосипед, хутко примчалась і довгенько розповідала матері те і так, як їй було вигідно.

А тепер зрозуміла, що її приїзд дійсно міг остаточно загнати хлопчика в петлю. Тому й вигадала оту байку, ніби проводила його додому, заспокоювала тощо. Скористалась, що його вже немає і перевірити цю байку неможливо. Але хто ж їй повірить?

Адже він зателефонував матері, щоб вона з нею не розмовляла, не пускала на поріг, після того, як вийшов із школи і побачив, що вона поїхала до неї. Саме з цієї причини і в ці хвилини він прийняв своє відчайдушне, фатальне рішення і попередив про це матір. Тобто саме цей її приїзд фактично і став остаточною причиною його загибелі.

*

Коли все це прочитав, побачив деякі телепередачі, розпитав своїх сичівських і христинівських родичів, у мене потемніло в очах. Хіба ж могло бути інакше, особливо після того, як в журналі було надруковано стільки хорошого про мою рідну школу, її вчителів, керівників і в що я щиро вірив?!

Мене охопили відчай, горе, бо чудового хлопчика Максимка сприйняв, як свого рідного, дорогого і замордованого онучка.

*

Мені вже доводилось писати про самогубство школярів, бо це болюча тема нашого толерантного часопису, яку він висвітив вже в першому своєму номері в матеріалі «Классно-урочная система или Как учиться и учить?» у 4-му розділі «Оценки и экзамены». Цей матеріал має послідовне продовження в багатьох наступних журнальних номерах різних років.

В тому номері 1-2 за 1997 р. показано, як від шкільних і батьківських жорстоких репресій діти кінчають життя впродовж віків і кінця цим злочинам не видно. Наведені жахливі приклади дитячих самогубств, описані Ф.М. Достоєвським в його «Дневнике писателя», в київській газеті «Факты и комментарии» 30.10.1997 р. в публікації «Тихий ужас» та в  «Комсомольской правде» 28.10.1997 г. – «Девочка Женя шагнула с балкона 9-го этажа».

Нагадаю читачам про що йшлося в 3-й публікації.

«Из объяснений матери Г.И. Матвеевой: – В субботу дочь вернулась из школы, я у нее спросила, как дела, она ответила, что все хорошо, покушала и пошла гулять с соседкой. Я решила проверить дневник, раскрыла его, увидела, что по математике у нее двойка. Я пошла к соседке, у которой гуляла дочь, и стала ее ругать, потому что она меня обманула. При этом я взяла ее волосы, накрутила себе на руку, несколько раз потаскала из стороны в сторону. Затем я успокоилась (курсив наш, потому что многие родители тоже «успокаиваются» только поистязав детей, а многие не могут «успокоится» до тех пор, пока не изобьют до смертив современном мире от родительских побоев умирает больше детей, чем от всех болезней!  – Ред.).

Таня, невеста ее брата, была не просто соседкой, а была для Жени самым близким другом. Она очень любила девушку, гладила ее по вдруг округлившемуся животику и приговаривала:

– Ты – моя зайка. Танечка, у тебя скоро будет свой маленький «зайчонок».

За сутки до «9-го этажа» Женя ушла из дому – она, как оказалось, … готовилась…

Где она была эти сутки до смерти… и что делала, наверное, не знает никто. Впрочем, видели, как она на рынке в центре Краснодара покупала игрушки. Продавец спросила:

– Зачем тебе, девочка, столько игрушек сразу?

Женя подробно объяснила:

– Эту зайчиху с зайчонком я подарю маме (у мамы теперь останется один ребенок – ее брат –Ред.), эту зайчиху с зайчонком – Тане (у нее скоро появится ребенокРед.). Бегемота – Лене. И всем конфеты, жетончики с куклой Барби, вкладыши…

… она обожала дарить подарки…

Вечером того же дня, когда она ушла из дому, на воротах ее дома повесили записку:

«Срочно заберите своего ребенка, с ней истерика. Если будете так обращаться с ребенком, то погубите его. Совести у вас нет, родители засратые»!

… Поднявшийся в тот роковой день на 9-й этаж «долгостроя» старшина милиции нашел у входа в квартиру, с балкона которой девочка бросилась вниз, пакет с подарками и записками. «Отдайте пожалуйста этот кулек моей маме». И адрес. Никаких запятых…

Остальные записки тоже с ошибками: «Дорогая мама я очень тебя люблю и нехачу доставлять неприятности. Вам будет легче жить без меня. Досвидания, ты больше никогда неувидишь меня. Мама я тебя очень прошу не отмените из-за этого свадьбу.

С любовью Женя Дорогой маме от Жени».

Еще одну мать нашла дома:

«Извени что я взяла деньги без спросу (на подаркиРед.) продай мои сережки – 200000». И сверху маленькие ее сережки.

С фотографии на меня смотрит красивая девочка с очень серьезными глазами (эта фотография помещена в газете и на эти ангельские глаза и личико, на этот бант в волосах больно теперь глядеть – Ред.). Психолог Краснодарского университета едва увидев этот снимок, сказал:

«Девочка взрослая не по годам, в ее взгляде – ответственность за все, что происходит с нею и ее близкими. Думаю, это ее и погубило».

«В этой истории нет извергов и чудовищ. В этой истории все нормальные, занятые своими проблемами люди» – жалея виновных, как это принято в подобных случаях (погибшего не вернешь, а живым нужно жить), пишет «святую» неправду журналист.

На самом деле в этой истории все, от кого зависела жизнь девочки, словно ослепнув, обезумев, оказались извергами, создали в школе и дома воистину чудовищную обстановку, которой она не перенесла. Ей не оставили места в этой жизни, заставили уйти, умереть – убили!

Смотрите: в 28-й школе учителя не умеют учить, только орут, бьют руками и двойками, директор «прет» на дисциплину – в школе тюрьма; дома брат постоянно злится на нее; замученная постоянной нищетой, тяжкой работой, несчастная мать лупит, таскает за волосы; даже самый близкий, любимый друг, учительница музыки Таня не защитила, не закрыла собой детскую головку, не схватила мать за руки.

Как видим, девочка любила всех, а ее в эти предсмертные дни – никто. Куда же ей деться от этого кошмара, где согреть душу, куда идти? – На 9-й этаж…

А теперь представьте, что вы узнали также подробно о всех детях-самоубийцах. А их в одной лишь России в возрасте от 10 до 19 лет только в 1994 и 1995 гг. было 2795 и 2911. А это в основном школьный возраст. Сколько же из этих 5.706  детей свели счеты с жизнью из-за двоек?»

Завершимо переказ цієї старої публікації таким повідомленням: – статистики кількості школярів-самовбивць в Україні ви не знайдете днем з вогнем, бо це, мабуть, найбільша державна таємниця за семи замками. Бо якби вона раптом стала відомою, то суспільство охопив би жах, воно б прозріло і змусило школу негайно відмовитись від своїх смертоносних навчально-виховних методів. А поки їх результати втаємничені, то можна нічого не міняти і на йоту. Саме тому репресивна, каральна, смертоносна педагогіка панувала у 28-й Краснодарській школі 1997 року і через 15 років панує в школі Сичівській.

Є ще одна схожість, будь вона проклята, в обох історіях: ніби змовившись, Женя написала своїй матері: «ты меня больше никогда не увидишь», а Максим сказав те саме своїй по телефону.

Саме школа звела в могилу Женю. А материні побої стали лише останньою краплею. Їх причиною були саме шкільні двійки. Що то були за вчителі, нездатні навчити кмітливу, розумну дівчинку грамоті та елементарній математиці? Вчителі, що свою професійну нездатність покривають безкінечними репресіями, двійками. Хіба можна допускати їх до школи, до дітей?

На прикладі чудової одинадцятирічної дівчинки Жені і чудового дванадцятирічного хлопчика Максима видно, що школа вбиває найкращих дітей – самих совісних, щирих, добрих, розумних, незахищених. Вони нездатні перенести, стерпіти бездушшя, жорстокість, підлоту дорослих, оточуючого середовища, не можуть пристосуватись до них і повстають, заявляють свій дитячий протест, ціна якого їх життя, смерть.

Той жах, що потрясає нас у подібних випадках, змушує хоч трохи ставати більш людяними, совісними, утримуватись від ганебних вчинків.

Вважають, що причина дитячих самогубств – відчай. І хоча це дійсно так, та хіба ж ті герої, що на фронті закривали собою ворожі кулемети дзотів, не робили це теж з відчаю? Подібно їм, наші маленькі герої у відчаї кидаються на амбразури, кулемети безчестя, свавілля, жорстокості, підлоти, рятуючи нас.

Тож маємо до віку пам’ятати, шанувати їх.

*

Як би трагічно не виглядала ця Сичівська подія, ніхто не вправі звинувачувати директора, класного керівника, інших вчителів у свідомому намірі загнати дитину в петлю.

Ні! Вони лише намагались навести дисципліну. Але методи, які вони при цьому використовували, спричинили трагедію.

Важко навіть уявити, в якому б стані опинились, як поводились ті ж директор і класний керівник, якби їм самим заломили за спину руки, звалили, вдарили головою о підлогу та пинали ногами на очах всієї школи, а потім ще й погрожували міліцією, іншими карами. Може б вони теж повісились? А вони ж вчинили це над дитиною. І саме за це повинні нести відповідальність. А також за неприпустимо жорстоке ставлення до дітей, яке й породжує безкінечні конфлікти між вчителями і школярами, між школою і батьками, про що пишуть газети.

За 100 років своєї історії яких лише лихоліть не пережила моя рідна школа: революцію, розкуркулення, колективізацію, три голодомори, жахливіші за фашистські репресії комуністичних катів наприкінці 30-х років, громадянську, фінську, світову війни, фашистську окупацію і т.п. Яких тільки директорів, вчителів, школярів в ній не було в ці часи.

І за все це століття не чутно було жодного випадку дитячого суїциду, про який в селі навряд би забули, як не забудуть оцей, що стався вже в наші дні.

То повинна ж бути на те якась особлива і достатня причина.

Головна причина того, що сталось, одна – вчителі не люблять дітей!

Коли вчитель любить дітей, то вони люблять, обожнюють його, відчувають, вбачають у ньому свого рідного, дорогого піклувальника, і це єдина надійна запорука його навчально-виховних успіхів.

Основою, фундаментом видатних досягнень великих педагогів всіх часів і народів являється їх безмежна, навіть саможертовна любов до дітей.

Хіба А.С.Макаренко зумів би виховати із бувших неповнолітніх злочинців достойних людей, якби не любив їх? Ніяка дисципліна не допомогла б йому, якби вони не відчували його постійну любов, турботу про них, і саме тому любили його, без найменшого супротиву, з задоволенням піддавались його батьківському виховному впливу. Саме на цьому він зосереджував зусилля педагогічних колективів своїх колоній. Так само діють всі без винятку видатні педагоги, бо вони знають, переконані: поганих дітей не буває – саме вони найкращі люди на землі. І все залежить лише від того, в чиїх руках вони знаходяться, хто їх виховує.

*

В Сичівській школі відбулись помітні зміни. Звільнились директор і той класний керівник. З’явилось кілька нових вчителів, призначили нового директора.

Село наше невелике – всього 600 дворів. В школі всього 55 учнів і біля 20 вчителів. В єдиному комплексі з нею дитячий садок. Потенційно це ідеальні умови для докорінного покращення навчально-виховного процесу, для того, щоб школа стала улюбленою для дітей і батьків, об’єднуючим культурно-духовно-моральним центром села.

Тож на завершення саме цього щиро побажаю їй.

 

ЯРОСЛАВ БЕРЕГОВИЙ “Педагогіка толерантності №3-4 2012 рік”

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *