«ТРЕБА НАРЕШТІ СКАЗАТИ ВСЮ ПРАВДУ ПРО ВІЙНУ…»

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА: ПРИЧИНИ І ОРГАНІЗАТОРИ

Перший, хто насмілився дослідити і оприлюднити правду про війну Сталіна з Гітлером, став українець Володимир Богданович Різун (Віктор Суворов).

Як працівник радянських спецслужб, він добре усвідомлював, чим така «крамола» йому загрожує. Однак це його не зупинило.

У ряді своїх книг, перш за все, у «Ледоколе», він наводить чисельні факти, документи, які незаперечно засвідчують обґрунтованість його висновків. Серед них і особливо секретний наказ, за яким Червона Армія 06.07.1941 р. повинна була віроломно напасти на сталінського союзника-побратима Гітлера. Показано, як у ці роки радянська воєнна промисловість випускала виключно наступальну зброю – літаки, танки, артилерію тощо, як радянські війська зосередили, сконцентрували для наступу безпосередньо на кордоні з Німеччиною.

Ця суворовська правда виявилась настільки загрозливою для радянського режиму, що він двічі присудив її автора до смертної кари. Та було вже запізно, бо він своєчасно виїхав з родиною за кордон, де отримав всебічну підтримку та охорону західних спецслужб.

                                                                   *

          «ЦІ НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИМАЛЮВАЛИ ТАКУ ЗАГАЛЬНУ
КАРТИНУ…»

            Книги Різуна викликали і у нас, і за кордоном такий шалений резонанс,  що  змусив істориків дослідити роль Сталіна не лише у війні з Гітлером, а й у  підготовці і розв’язанні другої світової війни.  Ці   нові   дослідження   разом   з   тим,   що   було   відомо   раніше, вималювали таку загальну картину.

Після поразки у першій світовій війні, яку вона розв’язала, Німеччина зазнала тотальної розрухи, глибокої соціально-економічної кризи, непроглядних злиднів.

За таких обставин широкої популярності набувала націонал-соціалістична фашистська партія і її вождь, неперевершений оратор Гітлер. Він обіцяв німцям швидко покінчити із злиднями, безробіттям, навести в країні порядок, забезпечити її розвиток, добробут. І коли прийшов до влади, дійсно виконав свої обіцянки.

У жовтні 1917 р. владу в Росії захопили більшовики на чолі з Леніним, які негайно привели її до такого ж занепаду, злиднів, як у повоєнній Німеччині.

Щоб захопити владу, Ленін зрадив Батьківщину і взяв понад 50 мільйонів золотих марок у німецького Генерального штабу, агентом якого в Росії фактично став. Попередньо домовився про це з Генштабом активіст ленінської соціал-демократії Парвус (Гельфанд), згодом – бізнесмен-мільйонер.

«ЖАХЛИВУ КРИВАВУ ЦІНУ ЗАПЛАТИЛА РОСІЯ ЗА ЛЕНІНСЬКУ ЗРАДУ…»

Коли документи про це попали в руки Тимчасового уряду, був оголошений розшук Леніна і суд над ним. Але вождь пролетаріату втік і сховався в Розливі.

Тим часом більшовики вели шалену антивоєнну пропаганду, деморалізували армію, боролись за поразку Росії, тобто старанно відробляли німецькі гроші піл ленінським гаслом – «Перетворимо війну імперіалістичну у війну громадянську!», тобто – братовбивчу.

А коли вони вже стали при владі і не мали ні армії, ні зброї, щоб захистити самих себе, то уклали з німцями ганебний Брестський мир, чого відчайдушно вимагав Ленін. При всій небезпеці, в якій опинились більшовики, більшість в ЦК виступила проти. І Леніну лише неймовірними зусиллями вдалось врешті-решт сформувати свою більшість в один чи два голоси, щоб таки укласти цей договір на жахливих для молодої, босої і голодної російської республіки в німецьких умовах.

Навіть Троцький (до речі, він теж привіз з собою чималі іноземні кошти для захвату влади в Росії), найближчий його соратник, улюблений партнер по гомосексуальних втіхах, які так полюбляли обидва пролетарські вожді[1]), не хотів підписувати цей договір, очолюючи радянську делегацію. І Ленін падав перед ним на коліна, благав підписати його. Тобто поводився як жалюгідний прислужник німецького Генштабу, який ухопив його за горлянку.

Жахливу, криваву ціну заплатили Росія, її народ за ленінську зраду і владу: вони втрачали мільйон квадратних кілометрів території, у тому числі Україну, Білорусь, Прибалтику, втрачали армію, флот і мусили сплатити величезну контрибуцію.



[1] Гомосексуалом, своїм сексуальним партнером зробив Леніна ще в дитинстві рідний батько.

Документи про це знайшла в Симбірських архівах М. Шагінян, коли працювала над трилогією «Сімя Ульянових», і передала в ЦККПРС, де їх засекретили.

Про це писали В. Солоухін у книзі «При свете дня» (М., 1992 р.) і М. Соколов у статті «Ленин – палач русского народа или обычный педераст» (газета «Русский взгляд» № 4, 1996 р.).

Про це йде мова і в книзі Юрія Канигіна «Початок і кінець часів»(Київ, видавництво «АСК», 2005 р.):

«Генетично і духовно Ленін був хазаром. Калмики і євреї-ашкіназі – нащадки хазарів, споконвічних ворогів Руси-України. Хазари – це тюрки, точніше калмики, еліта яких сповідувала іудаїзм…  І батьківська «суміш» Леніна «батько – калмик, мати – єврейка» багато про що говорить.

Цікаві такі деталі.

Дід Леніна по-батькові одружився з власної дочкою, молодшою за нього на 25 років, прижив від неї 4-х дітей, у тому числі і батька Леніна. У православ’ї це страшний гріх. А у хазарів інцест був у звичаї: «По-хазарські» вчинив і рідний батько, активний педераст, силуючи товстенького херувіма синочка Володю до гомосексуальних утіх.

Його мати – Маріам Срулівна Бланк – онука єврея-аптекаря з Житомира», в юності була фрейліною при дворі, завагітніла від царя і її вивезли до Симбірська, де видали заміж за калмика Ульянова. Вона «Отримувала велику пенсію, призначену царем разом із спадковим маєтком у Саратовській губернії» (стор. 119-120).

При тому, що батько – калмик, а мати – єврейка, всі діти записані росіянами.  

Жахливу, криваву ціну заплатили Росія, її народ за ленінську зраду і владу: вони втрачали мільйон квадратних кілометрів території, у тому числі Україну, Білорусь, Прибалтику, втрачали армію, флот і мусили сплатити величезну контрибуцію.

*

«…СВОГО ЧАСУ СТАЛІН НАЗВАВ ГІТЛЕРА «ЛЕДОКОЛОМ РЕВОЛИЦИИ»

Через свою людиноненависну ідеологію, політику більшовики і фашисти опинились в міжнародній ізоляції, що посприяло їх взаємозближенню. Сталін назвав Гітлера «ледоколом революции» (саме з цього вислову Суворов запозичив назву своєї книги) і вбачав у ньому свого союзника. Його зусиллями Комінтерн заборонив німецьким комуністам обєднаним блоком з соціал-демократами йти на вибори 1933 р. Це забезпечило перемогу фашистам, які набрали найбільше голосів. В той же час загальна кількість голосів, отриманих окремо комуністами і соціал-демократами, значно перевищила набрані фашистами.

Це означає, що Сталін добре знав стан справ у Німеччині, симпатії її виборців, добре все врахував, використав і фактично привів Гітлера до влади.

Переможці першої світової війни категорично заборонили Німеччині створювати свою армію та виробляти зброю.

На допомогу їй ще за Леніна прийшов радянський брат. Німецькі офіцери проходили підготовку в радянських воєнних навчальних закладах, набували практику в частинах Червоної Армії. Німецькі інженери-зброярі практикувались на радянських воєнних заводах, які секретно виготовляли Німеччині зброю навіть після того, як вона створила власний воєнно-промисловий комплекс.

У 30-ті роки чітко визначились два агресори, які поставили за мету завоювати, підкорити кожен собі увесь світ – Сталін і Гітлер. Весь світ їх боявся, особливо після того, як в 1939 р. вони поєднали свої плани і дії.

Лідери західних країн йшли на поступки Гітлеру і віддавали йому для загарбання то Австрію, то Чехословаччину. Але оскільки задовольнити його апетит було неможливо, то вони вирішили шукати проти нього союзу зі Сталіним. Адже на відміну від говірливого фюрера, наш вождь помовчував про свої справжні наміри, а радянська пропаганда на весь світ паплюжила фашизм і Гітлера. В 1938-1939 рр. урядові делегації Англії і Франції, за спинами яких маячили США, сиділи в Москві і намагались підписати договір з СРСР про воєнний союз. Однак Сталін свідомо затягував цей процес, не давав     його завершити.

І раптом, як грім серед ясного неба, пролунала новина: Сталін і Гітлер зненацька, раптово уклали договір про воєнний союз – Пакт Молотова-Ріббентропа.

Це була повна несподіванка не лише для всього світу, а й для радянського народу, який ненавидів фашизм і його фюрера. Але що до цього диктатору Сталіну, який був незрівнянно гіршим за Гітлера. І довелось народу все проковтнути і звикати до нового союзника-брата – гітлерівського фашизму.

*

«ГІТЛЕР ОТРИМАВ З КРЕМЛЯ СЕКРЕТНУ ІНФОРМАЦІЮ…»

Таємна частина Пакту спланувала спільний напад нових союзників 1 вересня 1939 р. на Польщу, яку вони розділили між собою, і початок у такий спосіб другої світової війни.

Гітлер чесно виконав Пакт – 01.09.1939 р. напав на Польщу, а Сталін – ні. Вражений до глибини душі фюрер слав телеграму за телеграмою своєму новому брату, але той не відповідав. Німецький посол щодня оббивав пороги радянського МЗС, але Молотов його не приймав.

І лише після того, як Гітлер був звинувачений в розв’язанні другої світової війни, як Англія і Франція оголосили йому війну, чого, власне, й вичікував Сталін і що заздалегідь запланував, радянське Інформбюро оголосило, що Червона Армія вступає на територію Польщі, щоб взяти під захист від фашистського загарбника споріднені народи. Захід це проковтнув і на відміну від Гітлера розглядав Сталіна не як агресора, а як визволителя.

Зрозуміло, що Гітлер на це все образився, але вгамувався  після того, як отримав з Кремля секретну інформацію:

– Ми, мовляв, у захваті від блискучих німецьких перемог у Польщі, але самі, на жаль, виявились трохи непідготовленими. Однак 17.09.1939 р. наша армія теж напала на Польщу, як це й передбачено Пактом.

Коли Сталін розповів своїм найближчим сатрапам, як ловко він обдурив дурнуватого Гітлера, ті не просто реготали, а ржали у захваті, як коні, та наперегонки славили свого наймудрішого вождя.

Таким чином, дружніми зусиллями двох агресорів Польща була розгромлена миттєво. Здійснилось те, що не вдалося більшовикам на початку 20-х років, коли доблесна Червона Армія вже йшла на Варшаву, але добре отримала по зубах від згуртованої Пілсудським Польщі і змушена була тікати.

Блискучу перемогу над Польщею фашистські і більшовицькі війська гучно відсвяткували спільним воєнним парадом, демонстрацією братерства у Брест-Литовську.

Під натиском переважаючих німецьких військ польська армія з боями відступала на схід, до радянських кордонів, сподіваючись на допомогу Сталіна. Адже між Польщею і СРСР теж був укладений воєнний союз. На радянських теренах польських вояків зустрічали з розпростертими обіймами. Особливу увагу приділяли польським офіцерам, яких звозили під Катинь, Харків, Перм, де невдовзі розстріляли.

Під час окупації за показами місцевого населення німці знайшли кладовище польських офіцерів під Катинню і правда про цей більшовицький злочин стала відомою. Однак по війн більшовицька пропаганда приписувала його німцям, аж поки ця брехня не була розвіяна документально і остаточно.

 

*

«…А СТАЛІН ОКУПУВАВ ЗАХІДНУ УКРАЇНУ, БУКОВИНУ, ЗАКАРПАТТЯ, ПРИБАЛТІЙСЬКІ РЕСПУБЛІКИ»

Після захвату і розподілу Польщі Гітлер почав завойовувати одну за одною країни Європи. А Сталін окупував Західну Україну, Буковину, Закарпаття і прибалтійські країни, де розпочав масові репресії проти мирного населення. А також розпочав безславну війну з Фінляндією, де замість перемог зазнавав одних лише поразок, і змушений був підписати мирний договір, який нічого йому не дав, не окупив даремно загублені життя понад 250 тисяч радянських солдат і офіцерів (фінни втратили вдесятеро менше).

Таким чином, два воєнні бандити нахабно творили все, що хотіли, а в світі нікому було їх обуздати.

Починаючи з моменту підписання Пакту 1939 р. і аж до нападу Гітлера на СРСР у 1941 р., тобто майже два роки поспіль, Сталін постачав йому величезні обсяги продовольства, стратегічної сировини, палива, техніки тощо. Але водночас підготував проти нього наймогутніший у тогочасному світі воєнний кулак, який за обсягом вояків і зброї всіх різновидів у декілька разів перевищував німецький.

План його був воістину геніальним:

– Після того, як Гітлер знищить армії західноєвропейських країн, окупує їх, наш геній віроломно встромить йому, своєму брату, ніж у спину – зненацька нападе і розгромить. А потім одягне своїх солдат у хромові чоботи (яких, за твердженням Суворова, заздалегідь завезли на наш кордон цілі гори) і вони із хромовим скрипом вирушать звільняти Європу від фашистів.

План дійсно був геніальним, але провалився, оскільки не врахував одну дрібничку: завоювавши Європу, Гітлер випередив свого віроломного брата Сталіна і першим встромив йому ніж у спину – віроломно напав на СРСР.

Так розпочалась війна між вчорашніми побратимами Сталіним і Гітлером. Це була війна виключно між ними.

З самого початку вона не була і не могла бути війною народною, бо народ не приймав жодної участі у сталінсько-гітлерівських ігрищах, які її і спричинили.

У народну пам’ять навіки врізались жахливі злочини ленінсько-сталінсько-комуністичних катів:

– братовбивча громадянська війна, Фінська і тепер вже друга світова;

– продрозверстка і продзагони;

– розкуркулення;

– колективізація;

– три голодомори, тотальний геноцид;

– люте знищення народної віри, релігії, культових храмів, священнослужителів, чого ніколи не було у всій світовій історії;

– безкінечні злидні;

– тюрми, концентраційні табори, масові виселення на погибель у Сибір, на Колиму, Соловки;

– постійні масові звірячі репресії, катування і кров без кінця;

– десятки мільйонів замордованих ні в чому невинних жінок, чоловіків, старих і дітей;

– і т.п., і т.п., все неможливо навіть перерахувати.

Після страхітливого голодомору-геноциду 1932-1933 рр. до початку війни минуло лише 8 років, а після жахливих репресій 1937-1938 рр. минуло всього 3 роки. І в тих, хто залишився живим, ці жахи ще стояли перед очима.

Тож у радянського народу не було гарячого бажання захищати Сталіна від Гітлера, якого він ще не знав, а то й чекав від нього визволення із сталінського рабства. І зовсім не випадково, що на початку війни німецькі війська подекуди зустрічали хлібом-сіллю, а мільйони радянських солдат і офіцерів здавались у полон без найменшого супротиву.

Для Сталіна напад Гітлера не був несподіванкою. Контррозвідка працювала відмінно і своєчасно інформувала його про передбачений таємним планом «Барбаросса», який йому заздалегіть доставили, напад 22.06.1941 р.

Тоді як він призначив свій напад на Гітлера 06.07.1941 р., тобто фюрер випередив його на півмісяця.

Маючи на руках план «Барбаросса» з визначеною в ньому датою гітлерівського нападу, Сталін не міг призначити дату свого нападу на півмісяця пізніше. Це було б безглуздо і означає, що свою дату він визначив ще до появи плану «Барбаросса», тобто набагато випередив Гітлера.

Інша справа, що тепер він не міг нічого змінити через вкрай важкі умови, які сам і створив.

Якщо фашистські війська пройшли високий вишкіл у переможній європейській війні і відпочивали на радянському кордоні, чекаючи наказу про напад, то зовсім інакше виглядали сконцентровані на цьому ж кордоні радянські війська.

Воєнні частини ще не укомплектовані належним чином, літаки, танки, артилерія, транспорт не забезпечені боєприпасами, пальним, кваліфікованим персоналом, не мали жодного досвіду ведення воєнних дій і т.п.

«СТАЛІН ЗНИЩИВ ТИСЯЧІ Й ТИСЯЧІ КВАЛІФІКОВАНИХ ОФІЦЕРІВ І ГЕНЕРАЛІВ…»

Найнебезпечнішим стало те, що військами фактично нікому було керувати, бо репресіями 1937-1938 рр. Сталін знищив тисячі й тисячі самих кваліфікованих офіцерів і генералів, тобто обезглавив армію.  Два з кількох залишених живими маршалів – Ворошилов і Будьонний, які зі своєю церковно-приходської школи освітою і досвідом громадянської війни не здатні були воювати в нових умовах, могли лише лизати підошви свого вождя. Напередодні війни Будьонний все ще вдосконалював легендарну тачанку та кавалерійську шаблю: на нові її зразки забрав всю дефіцитну ртуть у воєнної промисловості.

Все це стало вирішальним, коли Гітлер визначав свій строк нападу на СРСР:

– Ми повинні нападати саме тепер, негайно в умовах, коли командний корпус Червоної Армії знищений! Таких чудодійно вигідних умов більше не буде! – справедливо твердив фюрера.

Сталін краще всіх знав весь відчай становища, в яке завів армію і країну. Але замість того, щоб зосередити всі сили, ресурси на організацію оборони, він обрав воістину самовбивчий курс: розпочав гру з Гітлером «у піддавки» – всіма засобами намагався переконати, що не збирається з ним воювати, що вірить в його братерство і т.п.

Всіх, хто попереджав про неминучий напад фашистів і закликав до відсічі, оголошували панікерам, дезінформаторами, карали, командуючим прикордонних військ заборонили вживати будь-які заходи для зміцнення оборони, щоб, мовляв, не провокувати німців. Офіцерам з прикордонних частин у масовому порядку надали відпустки. Німецьким розвідувальним літакам дозволили вільно літати над нашою територією, фотографувати війська і воєнні об’єкти, де буквально кишіли німецькі шпигуни і диверсанти. Безперервним потоком гнали і гнали в Німеччину наші ешелони з продовольством, сировиною, паливом тощо. Гнали навіть у перші дні війни.

Все це робилось, щоб переконати Гітлера в наших мирних намірах. Якусь надію Сталіну давав відомий йому факт, що призначений ще на травень 1941 р. напад на СРСР Гітлер переніс на 22.06.1941 р., бо змушений був зняти суттєву частину військ з нашого кордону для придушення повстання в Югославії. Тож вождь мав надію, що щось подібне трапиться і в червні.

Однак чудо не сталось. Навпаки, своєю грою «у піддавки» він ще більше заохочував, буквально запрошував Гітлера до нападу.

На початку 1941 р. у Берлін поїхав Молотов, щоб особисто завірити фюрера у нашому прагненні до миру, вірності Пакту і його заохотити до того ж, щоб хоч щось дізнатись про його справжні наміри. Проте ця місія нічого не дала, провалилась.

Нарешті буквально за лічені дні до нападу радянське Інформбюро проголосило заяву, що між обома країнами, мовляв, панують мир і благодать, а всі вигадки про німецький напад, то лише ворожі провокації.

Вся ця ганебна, вкрай небезпечна і безглузда сталінська політика деморалізувала країну, армію, народ, зробила їх беззахисними.

*

«СТАЛІН РОЗГУБИВСЯ, ПЕРЕЛЯКАВСЯ, ВПАВ У ПРОСТРАЦІЮ, СХОВАВСЯ НА ПІДМОСКОВНІЙ ДАЧІ…»

Страшна розплата за цю злочинну політику наступила буквально у перші дні війни, коли німецька авіація вщент знищила сконцентровані на прикордонних аеродромах наші літаки, що не встигли навіть злетіти, розбомбила скупчення наших незаправлених пальним танків, артилерії, військ, а стрімко наступаюче німецьке військо захопило, полонило їх. Уже вранці 22.06.1941 р. німецька авіація бомбила Мінськ, Київ, десятки інших міст, де палали пожежі, гинули мирні люди, охоплені панікою.

У лічені місяці фашисти окупували Білорусь, були під Києвом, Ленінградом, захопили величезні радянські території і перли на Москву, яку теж бомбили.

Проте було і чимало прикладів відчайдушного героїзму, коли окремі частини, гарнізони завдавали ворогу чимало втрат, стояли насмерть, не здавали своїх позицій. Але вони не могли суттєво змінити загальну картину воєнної катастрофи.

Саме в ці найнебезпечніші перші дні війни Сталін розгубився, перелякався, впав у прострацію, сховався на підмосковній дачі і не з’являвся на роботу до Кремля.

Країна фактично  стала некерованою, бо все керівництво він зосередив у своїх руках, які тепер безсило опустились.

Свого часу Хрущов розповів, як члени Політбюро поїхали на дачу до Сталіна, щоб дізнатись, що з ним відбувається. Приїхали і побачили страх в його очах: склалось враження, ніби він вирішив, що вони приїхали арештувати його.

Йому дійсно було чого боятись, було за що його арештувати і карати. Він краще за них і будь-кого іншого знав, у яку прірву завів країну, і лише один відповідає за це.

*

Минуло трохи часу і Сталін оговтався. 03.07.1941 р. він звернувся по радіо до народу, до «сестер і братів», яких нещадно мордував у попередні 17 років і буде мордувати до самої своєї смерті.

Не забарились і фашисти продемонструвати нашому народу  свою звірячу суть, не на багато кращу за ленінько-сталінсько-комуністичну.

Тож не стільки сталінське звернення, скільки фашистські звірства мобілізували наш народ на справжню вітчизняну війну.

Водночас Англія і США побачили, що над світом нависла реальна загроза фашистського поневолення. Це змусило їх забути свої образи на Сталіна, об’єднатись з ним проти Гітлера в воєнну коаліцію, яка й перемогла його.

*

«НАРОДНУ БОРОТЬБУ ПРОТИ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ ОЧОЛИЛИ ПАТРІОТИЧНІ СИЛИ НА ЧОЛІ З БАНДЕРОЮ…»

Перш ніж підводити підсумки, слід поглянути на визвольну боротьбу західних українців та війну комуністичного режиму з націоналізмом, що сьогодні стало вкрай актуальним.

Населення приєднаних західноукраїнських земель радісно, квітами зустрічало Червону Армію – захисницю від фашизму. Тим паче, що здійснювалась його одвічна мрія про приєднання до єдиної національної родини. Тим паче, що воно тоді і уявити собі не могло, що його чекає під комуністичною владою.

З 1939 по 1941 рр., за неповних два роки, енкавдисти встигли закатувати, засадити в тюрми, вислати до Сибіру понад мільйон українців з приєднаних земель.

Тікаючи в паніці від наступаючих фашистів влітку 1941 р. вони за кілька днів розстріляли, по-звірячому замордували тисячі й тисячі тюремних в’язнів. Коли їх родичі після втечі катів прибігли в тюрми, їх охопив жах від побаченого: гори розтерзаних, окривавлених трупів і потоки крові.

В 1941 р. західні українці зустрічали вже фашистів, як визволителів від комуністичних жахів.

За перші два роки радянської окупації на всій території Західної України сформувався народний супротив, створювались партизанські загони, які вели воєнні дії. Цю народну боротьбу очолили патріотичні сили на чолі з Бандерою. Вони сподівались на німецьку підтримку в боротьбі з совєтами, заради неї йшли на співпрацю з новими окупантами. 30.06.1941 р. Бандера сформував уряд, який проголосив створення суверенної незалежної Західноукраїнської Республіки.

Окупанти негайно показали бандерівцям свої фашистські зуби, нічим не кращі за совєцькі: уряд заарештували (Бандера просидів у німецьких тюрмах майже до кінця війни), Західноукраїнську Республіку ліквідували.

Високого рангу офіцер Абверу пише з цього приводу у своїх спогадах, як у той час він зайшов у Львові до свого шефа Канаріса, як вони випили по келиху коньяку і той сказав з гіркотою:

Гітлер ліквідував нову Українську Республіку, заарештував Бандеру…

Це означає, що ми програли війну!

А У. Черчіль сказав так:

– Якщо Гітлер визнає державу Україну, ми програємо війну!

Однак ніщо не зупинило народну боротьбу. Була сформована Українська Повстанська Армія (УПА), яка під орудою Об’єднання Українських Націоналістів (ОУН) вела мужню, успішну боротьбу і проти фашистів, і проти комуністів, з якими воювала і в повоєнні роки.

Після війни на всій території СРСР збройна боротьба ОУН-УПА проти радянської влади являла собою унікальне явище. Нічого подібного не могло трапитись в жодній республіці, включно і Центральній Україні, де найменші прояви народного супротиву були жорстоко і остаточно придушені, розтоптані ще наприкінці 20-х років і де з тих пір панувала безропотна рабська покора комуністичному ярму.

На придушення ОУН-УПА влада кинула відбірні війська НКВД. Однак війна тривала і кінця їй не було видно. Не допомагали і масові репресії проти мирного населення, родичів повстанців.

Особливо слід відзначити той факт, що оунівці воювали без найменшої надії на свою остаточну перемогу, бо вона була неможлива. Однак запекло воювали, свідомо, беззавітно віддавали своє життя за незалежність рідної Батьківщини.

Тож і не дивно, що захоплений їх подвижницькою боротьбою Де Голль якось вигукнув:

– От якби мені таку армію, як УПА!

Енкаведисти задіяли «оригінальні» звірячі акції: їх загони одягались у форму УПА і катували, нищили інтелігенцію, священників, лікарів, вчителів, палили школи, лікарні, села, тощо: – Дивіться, мовляв, люди добрі, що творять ваші повстанці! В цьому не було нічого нового, бо за вказівкою Леніна чекісти проводили подібні акції ще в громадянську війну.

«НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ КОМУНІСТАМ НЕ ВІРИЛО…»

Однак це не допомогло, бо населення не вірило комуністам, розуміло, що це їх рук справа, всебічно підтримувало своїх партизан, проти яких влада була безсилою. І довелось Хрущову шукати з ними компроміси, оголошувати амністію воякам УПА, оунівцям тощо і в такий спосіб домогтись примирення в Західній Україні.

Але з тих пір визвольний рух ОУН-УПА був оточений лютою ненавистю радянської влади і її пропаганди аж до розвалу СРСР[1]. А ще раніше так званий «український буржуазний націоналізм» оголосили страшним злочином, за який жорстоко карали, нищили найменші його прояви.

*

КОМУНІСТИЧНА ВІЙНА З НАЦІОНАЛІЗМОМ МАЄ ЧИМАЛУ ІСТОРІЮ…

Комуністична війна з націоналізмом має чималу історію.

Ідея знищення націоналізму лежить в основі марксового вчення, яке кращою зброєю проти нього проголосило інтернаціоналізм, тобто ліквідацію націй. Саме тому комуністичним гімном став Інтернаціонал, а міжнародна спілка комуністів отримала назву Комінтерн – Комуністичний Інтернаціонал.

Якщо стисло підсумувати весь марксизм, то він зводиться до кількох простих речей:

–          ліквідація націй, інтернаціонал;

–          ліквідація сімї;

–          об’єднання пролетарів всіх країн;

–          знищення церкви, релігії, віри, Бога;

–          завоювання світу пролетаріатом;

–          керівництво пролетаріатом і світом марксами і Ко – сіоністами.

Чому саме пролетарів Маркс обрав виконавцями своїх грандіозних планів завоювання, підкорення світу і що ці пролетарі собою являють?

«Пролетар» – це злиденний голодранець без освіти, професії, роботи, без сім’ї, віри, національності, Батьківщини, тобто це люмпен, покидьок. Його найлегше ошукати, обдурити, спонукати на будь-який злочин, ним легко, зручно маніпулювати, керувати.

Для Маркса, для реалізації його геніальних задумів це був ідеальний людський матеріал.

Серйозну перешкоду для реалізації цих планів складала наявність націй, релігії, сім’ї. Набагато зручніше, легше здійснити їх, коли людство являє собою скопище, бидло без роду-племені, без національного розмаїття, родової пам’яті, без віри і сім’ї, являє собою скопище люмпенів-пролетарів.

У 1917 р. учні, нащадки, сини й онуки, брати по крові Маркса – ціла зграя сіоністів – всі ці леніни-бланки, троцькі-бернштейни, свердлови-янкелі, зінов’єви-аппфельбауми, каменєви-розенфельди, володарські-когени, воровські, менжинські і Ко, немов шакали на падаль, збіглись в Росію з мішками іноземних грошей, захопили владу, руками пролетаріату реалізували марксистське вчення в одній, окремо взятій країні, а потім почали розповсюджувати його на весь світ.

Трохи пізніше владу в Німеччині взяв Гітлер з власною теорією завоювання і устрою світу. Ця теорія була прямо спрямована проти марксової. Хоча теж передбачала остаточне вирішення національного питання.

Якщо гітлерівська теорія передбачала концентрацію всесвітньої влади в руках ретельно очищеної арійської раси, то марксова надавала керівну роль в управлінні пролетаріатом і завойованим ним світом сіоністам.

Таким чином, у 30-ті роки минулого століття в Росії і Німеччині влада опинилась в руках комуністів і фашистів, які мали діаметрально протилежні ідеології і однакову жадобу завоювати, підкорити кожен собі увесь світ, що означало неминучу війну між ними.

Це й стало, по суті, єдиною причиною Другої світової війни.

*

«ТОТАЛЬНЕ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ КОМУНІСТИ ВЕЛИ ПІД ГАСЛОМ «БОРОТЬБИ З УКРАЇНСЬКИМ БУРЖУАЗНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ»

Для комуністів виникла чимала національна проблема, якщо не загроза, викликана тим, що серед всіх націй у складі СРСР найбільшою була українська. За переписом 1926 р. українців налічувалося 84 мільйонів (і це ще без населення західноукраїнських земель – 8-9 млн.), тоді як росіян – 78 млн.

Це було недопустимо, належало виправляти. І з притаманними їм рішучістю, завзяттям вони взялись за справу і досягли воістину фантастичних результатів: за переписом 1939 р. українців було вже 28 млн., тобто 56 млн. зникло буквально за 13 років. Переважна кількість цих жахливих жертв припадає на голодомор-геноцид 1932-1933 рр. – найжахливіший геноцид в історії людства. Навіть холокост не йде ні в яке порівняння з ним. Тотальне знищення української нації комуністи вели під тим же гаслом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

Боротьба з націоналізмом тривала всі роки радянської влади до самого розвалу СРСР. Не припинилась вона і нині, в роки незалежності.

Те, що не вдалося Марксу, його послідовникам, навіть радянській владі – знищити нації, запровадити тотальний інтернаціоналізм, тихо, без зайвого шуму і в одну мить зробила наша «рідна» Верховна Рада: скасувала записи про національність у паспортах і свідоцтвах про народження громадян.

В результаті в Україні вже не стало ні українців, ні інших 130 національностей, що в ній проживають. Замість них запанував суцільний інтернаціоналізм. І всі ми це мовчки проковтнули і вухом не ведемо, ніби нам, дурням, так і треба. А нас же 46 мільйонів…

Подібна енкаведистсько-кагебістській ненависть до визвольної боротьби західних українців, ОУН-УПА, їх очільників – Бандери, Шухевича, Мельника, Стецька, боротьба з націоналізмом стали провідними в політиці нащадків, послідовників ленінсько-сталінських катів – нинішніх комуністів. Вони не визнають не лише геноцид, а й сам голодомор українського народу, який люто ненавидять.

В цьому у них чимало союзників.

Досить назвати міністра освіти і науки Табачника, який поводиться ніби агент НКВД-КДБ. У численних своїх літературних «шедеврах» він палає люттю до західних українців, їх поводирів, веде запеклу боротьбу з націоналізмом, тобто з українським народом, про який без кінця волає: «пещерные националисты», «дикари», «лживые подлецы», «закомплексованное быдло».

А ось ще один. «Неподалік Хрещатика є і вулиця поета Леоніда Первомайського (Іллі Гуревича), який про українців писав так: «Я знаю вашу природу – в млостній хуторській ночі вас вистругали столипінці з куркульками на печі. А потім ви виростали і повертали в свій темний кут» (Б. Кириченко. Примарний досвідок. С. 171). В знак подяки за таку «похвальну характеристику», «любов» до себе український народ прикрасив іменем (пвсевдонімом) цього покидька одну з вулиць в центрі своєї столиці. То, може, пора вже перемейнувати й Хрещатик у проспект імені Табачника?!!

Проживаючи багато років серед чужого, ненависного їм народу, ці пани їдять його хліб, мають добробут, привілеї, які йому й не сняться, користуються його добротою, терпимістю, поступливістю і від того все більше нахабніють, сіють злобу, шовінізм, розпалюють міжнаціональну ворожнечу, розбурхують антиєврейські настрої, антисемітизм, провокують погроми і впевнені, що ніхто їм не перешкодить.

Однак вони дуже помиляються. Бо масові протести з вимогою відставки і покарання того ж Табачника стрімко зростають, охоплюють всю країну. Бо закипає могутній всенародний гнів, який змете, покарає і Табачника, і всіх народних ворогів.

***

«…СТАЛІН ФАКТИЧНО ПРИВІВ ГІТЛЕРА ДО ВЛАДИ В НІМЕЧЧИНІ…»

У підсумку бачимо, що Сталін фактично привів Гітлера до влади в Німеччині, у
1939 р. побратався з ним, вскормив, озброїв його, допоміг йому завоювати Європу. Тобто саме він був справжнім архітектором, організатором, зачинщиком другої світової війни і несе за це персональну відповідальність. Він, безумовно, був хитрішим, підступнішим, мудрішим за Гітлера, який аж до 1941 р. був до певної міри маріонеткою в його руках, у всякому разі, робив усе саме так, як хотів Сталін.

25.11.1945 – 01.10.1946 рр. відбувся Міжнародний Нюрнбергський Воєнний Трибунал над винуватцями другої світової війни, над фашистськими воєнними злочинцями, яких суворо покарали, 12 повісили, кільком призначили пожиттєве ув’язнення, а Гітлер, Геббельс, Герінг, Гіммлер покінчили самогубством.

Це був унікальний, єдиний у всесвітній історії Трибунал: він розкрив, показав звірячу суть фашизму, його небезпеку для світу, покарав, заблокував його відродження, вперше в історії проголосив агресію найтяжчим злочином протии людства.

Нічого подібного не сталось з ленінізмом-сталінізмом-комунізмом, хоча він незрівнянно страшніший за фашизм. Тоді як на Нюрнбергському Трибуналі він повинен був сидіти на лаві підсудних разом з фашизмом, він виступав обвинувачем, з його голови і волосина не впала, йому слова поганого ніхто не сказав. Подібна «крамола» не могла тоді нікому і в голову прийти. Точно, як і тепер – через 66 років. Хоча з тих пір багато води втекло, багато що змінилось, стало відомо про жахливіші за фашистські злочини леніністів-сталіністів-комуністів.

Фактично з допомогою Трибуналу Сталіну вдалось на міжнародному законодавчому рівні приховати той незаперечний факт, що зовсім не Гітлер, а саме він був справжнім натхненником, організатором, кочегаром 2-ї світової війни.

У своїй легендарній доповіді на ХХ з’їзді КПРС в 1956 р. Хрущов розвінчав культ Сталіна, навів чисельні приклади його страхітливих антинародних злочинів.

З’їзд засудив культ, злочини Сталіна, визначив заходи на подолання їх наслідків. Його прах винесли з Мавзолею, поховали під кремлівською стіною, на могилі встановили скромний бюст. По всій країні зруйнували його і найлютіших його та Леніна сатрапів пам’ятники –  Свердлова, Дзержинського, Кагановича (цей україножер деякий час очолював Наркомат залізничних шляхів і встановив собі пам’ятники, бюсти на кожній залізничній станції і навість на полустанках), їх імена зняли з багатьох географічних назв, а назв підприємств, установ тощо.

56 років промайнуло з тих пір. Сьогодні мало хто пам’ятає, має ту хрущовську доповідь. Поступово відбулась і продовжується і в наш час реабілітація Сталіна.

Після осудження його культу, ніби компенсація, розпочалось і тривало до самого розвалу СРСР бурхливе возвеличення культу Леніна. Всю країну покрили, сплюндрували густою павутиною його пам’ятників, у масовому порядку його ім’я ліпили у назви безлічі міст, містечок, селищ, їх площ і вулиць, у назви підприємств, установ, закладів. Кожного з дитинства, з жовтенятського, піонерського віку привчали любити, обожнювати вождя пролетаріату.

Після розвалу СРСР стало відомо чимало ганебної правди про цього пролетарського фюрера, з’явилась чимала література про його злочини.

Ледь дорвавшись до влади, він організував масовий терор проти інтелігенції, яку назвав «гівном», проти чиновництва, офіцерів, дворян, вчених, яких пароплавами везли в море і топили, в кращому разі виганяли з країни. Жертвами цього терору стали мільйони, кров лилась рікою.

–               Кров людська – саме краще добриво! – волав цей помішаний на терорі і крові маньяк, виродок.

Опинившись при владі, він негайно реалізував свою мрію про «перетворення війни імперіалістичної у війну громадську». Мільйони батьків, синів, братів натравили один на одного, звели у братовбивчій війні, кількість жертв якої перевищила 16 млн.

Особливо люто він ненавидів селян. На них натравили голодних міських робітників. Їм дали зброю, сформували в продовольчі загони, які безжалісно, до тла грабували хліборобів, сіючи голод і на селі. Апогеєм став голодомор 1920-1921 рр. Ленінський учень і послідовник Сталін вчинив ще 2 голодомори у 1932-1933 і 1946-1947 роках. В цих 3-х голодоморах загинуло понад 70 млн. селян.

Ленін проголосив гасло – «Релігія – опіум для народу!» і розпочав безпощадний терор проти народної віри, проти релігії, Бога.

По всій Русі великій комуністи громили, грабували, руйнували церкви, культові храми всіх віросповідань. Чекісти катували, розстрілювали, заганяли в тюрми, концтабори тисячі й тисячі священнослужителів. Радянськака пропаганда на всіх кутках проклинала Бога.

Нічого подібного не було в історії інших країн, народів. Навіть Гітлеру подібне і в голову не прийшло. На це виявився здатним один лише диявол Ленін, який у самий розгар голоду 20-х років підписав секретну директиву і вимагав у ній скориставшись безсиллям замордованого голодом народу, вщент грабувати церкву!

За цей і інші злочини Бог жорстоко його покарав: майже 2 роки в жахливих муках він помирав від сифілісу, втрачав мову, розум, то частково, то повністю був паралізованим, нерухомим, зазнавав нестерпного болю, просив яду. Так і помер. Недаремно сказано: – Собаці собача смерть!

Низькорослий, вогненорижий, картавий гомосексуал Володя зазнавав постійних знущань, наруги від своїх однокашників у гімназії, де не мав друзів. Дитинство його виявилось вщент скаліченим. Він зненавидів увесь світ і мріяв лише про помсту, яку й здійснив, опинившись при владі. «Ленін – це мисляча гільйотина» – сказав колишній його соратник П. Струве.

Він являє собою яскравий приклад реалізації об’єктивного психологічного закону: нерідко скалічене дитинство і низький зріст могутньо стимулюють інтелектуальний розвиток і формують лютих катів-душогубів; якщо їм у руки потрапляє влада, то горе народам, над якими вони володарюють, а то й усьому людству. Крім Леніна низьким зростом і скаліченим дитинством відзначились Сталін, Гітлер, чимало інших виродків. Все життя носив у душі жагучу заздрість до високих низькорослий Наполеон. Одного разу вона прорвалась і він сказав своєму підданому:

–          Генерал, ви вищі за мене на голову, але я можу позбавити вас цієї переваги!

Низький зріст і скалічене дитинство має російський президент-прем’єр Путін.

Ленін (як і Сталін, Гітлер, Наполеон) слугує яскравим прикладом того, як диктаторські режими вміють формувати в свідомості мільйонів образ ідеального янгола з відвертого виродка, ката, диявола.

*

«ВІДРОДЖУЄТЬСЯ ЦЕ ЧУДОВИСЬКО І В РОСІЇ…»

В сучасному світі відбувається, прискорюється відродження ленінсько-сталінсько-комуністичної чуми.

Якщо важко навіть уявити, щоб у Німеччині, Італії, інших країнах з’явились фашистські партії, щоб фашисти засідали і їхніх парламентах, виробляли закони тощо, то комуністичні партії, нащадки, послідовники ленінізму-сталінізму є у безлічі країн і в деяких з них мають шанси захопити владу.

Сьогодні це чудовисько відроджується навіть в Україні, яка найбільше від нього постраждала.

Коли юнаки пошкодили руку й ніс на пам’ятнику самому лютому кату в історії людства Леніну, який красується в центрі столиці, їх притягли до суду. А нинішні комуністи встановили цілодобове чергування біля нього, оберігають як зіницю ока, зібрали гроші і відреставрували цю потвору, і вона знову красується у першородному вигляді. А по всій Україні таких пам’ятників тисячі, на одній лише Полтавщині понад 250.

А коли хлопчаки відрізали голову на пам’ятнику найстрашнішому кату українського народу Сталіну, встановленому біля будинку Запорізького обкому компартії, їх заарештували і тепер люто катують, ніби в кращих кагебістських чи гестапівських катівнях: б’ють електротоком по статевих органах, одному зламали хребет тощо. А головний нинішній наш комуніст офіційно вимагає, щоб кримськотатарський народ звів золотий пам’ятник Сталіну за те, що не розстріляв його поголовно після війни, а лише депортував і в результаті знищив лише половину.

Відроджується це чудовисько і в Росії, що особливо небезпечно, бо відбувається в умовах розбудови тоталітарного режиму, відродження Російської імперії, різкого зростання, модернізації воєнно-промислового комплексу, на що витрачаються шалені кошти, ресурси. Російська компартія сьогодні процвітає. А ленінський труп, як ні в чому не бувало, покоїться собі в Мавзолеї, у центрі Москви у ІІІ тисячолітті нової ери.

І давно прийшов час, щоб міжнародна спільнота прокинулась, схаменулась і усвідомила нарешті: відродження ленінізму-сталінізму-комунізму смертельно небезпечне для людства. Це чудовисько незрівнянно страшніше, небезпечніше за фашизм. Досить сказати, що за всі роки, що фашисти були при владі в Німеччині і вели свої війни, німців загинуло 9 мільйонів при тому, що наприкінці війни проти них воював увесь цивілізований світ.

У той же час ленінсько-сталінсько-комуністичні кати за 35 років свого панування знищили 100 млн. власного народу. Саме таку цифру передбачав геніальний пророк Достоєвський.

Одне слово, пробив час, щоб міжнародна спільнота усвідомила, зрозуміла смертельну небезпеку, яку несе світу відроджена комуністична зараза, і розпочала проти неї Другий Міжнародний Воєнний Трибунал. Щоб суворо покарала (бодай заднім числом) лютого злочинця Леніна, його злочинного учня Сталіна – організатора другої світової війни, воєнного злочинця № 1, їхніх сатрапів та сучасних послідовників.

Такий трибунал потрібен негайно, поки не пізно.

 

ПЕТРО СИДОРЕНКО,
м. Київ
газета «ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЮЛЕТЕНЬ»,
№ 22 (958), 14-27.06.2012 р.



            [1] У виданому в 1982 р. «Советском энциклопедическом словаре» читаємо: «Бандеровцы, участники фашистских военно-террористических банд украинских националистов УПА в Западной Украине в 1943-1947 гг.» (с. 108).

         «ОУН (Организация украинских националистов), фашистское объединение в Западной Украине в 1929 – начале 1950-х годов, преемница Украинской Войсковой организации (УВО). Боролась против воссоединения Западной Украины с Советской Украиной, сотрудничала с гитлеровцами. Организовала военно-террористические формирования – УПА, боровшиеся с Советской Армией в Великой Отечественной войне. После 1945 г. остатки ОУН действовали подпольно, к началу 1950-х годов окончательно ликвидированы» (с. 962).

        «УПА (Украинская повстанческая армия, бандеровцы), фашистские военно-террористические формирования ОУН в Западной Украине с 1943 г. Главарь – С.А.Бандера. Совершала бандитские нападения на местное население, сотрудничала с гитлеровцами. Разгромлена Советской Армией в 1944-45 гг., остатки ликвидированы к 1947 г.» (с. 1396).

        Важко розібрати, чого в цих текстах більше –  злоби, ненависті чи брехні.

       По-перше, вояки УПА  не нападали  на рідне їм місцеве населення, це робили переодягнені в бандерівців загони НКВД.

       По-друге, Бандера ніколи не був «главарем УПА», бо з 1941 р., коли її ще не було, сидів у німецькій тюрмі. Командувачем УПА насправді був Шухевич.

      По-третє, не зрозуміло, коли ж НКВД (а не Радянська Армія) розгромив остаточно УПА – в 1947 чи в 1950 році? Навіть в цих датах брехня, бо насправді збройна визвольна боротьба тривала аж до початку 60-х років, тобто – 15 років поспіль після закінчення війни.

“Педагогіка толерантності №2 2012 рік”