Система духовного і молекулярно-генетичного оздоровлення людини і збереження довкілля доктора А.І. Потопальського

НАЦІОНАЛЬНІ ЛІДЕРИ УКРАЇНИ

26 квітня ц. р. у вщент заповненій Колонній залі Київської мерії відбулась урочиста презентація книги з такою назвою та вручення на сцені Дипломів названим в ній лідерам під оплески зібрання.

Вручення дипломів перемежалось виступами відомих артистів. Першим на сцену вийшов всенародно улюблений співак, Герой України Дмитро Гнатюк, який теж отримав Диплом лідера. Хоча йому без малого вже 90 років, його золотий голос звучить як у молоді роки, чарує слухачів. Першу його пісню зала зустріла бурхливою овацією, стоячи.

Чередування вручення Дипломів і концертних номерів надало заходу водночас і урочистості, і задушевності.

Серед національних лідерів:

–               Предстоятель Української Греко-католицької Церкви (2005-2011 рр.),  блаженніший Любомир (Гузар);

–               Голова Української Греко-католицької Церкви (з 2011 р.) блаженніший Святослав (Шевчук);

–               Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон;

–               Головний Рабин Києва і України Дов Блайх;

–               Чотири Президенти незалежної України – Л.М.Кравчук, Л.Д.Кучма, В.А.Ющенко, В.Ф.Янукович, а також прем’єр-міністр України М.Я.Азаров, є й фото екс-прем’єр-міністра Ю.В.Тимошенко на зустрічі з Патріархом Філаретом;

–               Президент НАН України Б.Є.Патон, поети Б.Олійник і І.Драч, космонавт Л.К.Каденюк та багато представників різних галузей діяльності – політики, адміністратори різного рангу до голів сільських рад включно, митці, освітяни, медики, юристи, успішні бізнесмени, керівники підприємств і установ тощо.

Про кожного з них у книзі подано ґрунтовний, гарно ілюстрований нарис, в якому висвітлена його біографія, професійна, громадська, політична, державна діяльність. Чимало й такого, про що, на жаль, мало відомо. Наприклад, у нарисі про В.Ф.Януковича читаємо: «Закінчив Донецький політехнічний інститут, здобув фах інженера-механіка, а також Українську академію зовнішньої торгівлі, здобувши ступінь магістра міжнародного права… Захистив кандидатську дисертацію, посвячену актуальним аспектам регіонального розвитку економіки. Цій же дуже важливій для держави проблемі була присвячена і його докторська дисертація, яку захистив у 2000 р. Він – доктор економічних наук, професор, дійсний член Академії економічних наук України, член Президії Національної Академії науки України». Слід подякувати авторам книги – тепер про це дізнається більше громадян. Так само, як і про деякі важливі і теж маловідомі данні інших лідерів.

*

Для нас вкрай важливо, приємно було побачити в книзі трьох лідерів, з якими плідно співпрацюємо впродовж багатьох років:

–               геніального вченого, винахідника найефективніших у світі ліків від раку, СНІДУ, інших важких хвороб, члена Редакційної колегії нашого журналу Анатолія Івановича Потопальського;

–               легендарного директора легендарного Київського Будинку Вчителя, члена Громадської ради нашого журналу Ларису Федорівну Мельник;

–               постійного автора і консультанта журналу з міжнаціональних відносин Юрія Микитовича Білуху.

Подаємо з книги нариси про них.

Потопальський Анатолій Іванович – завідувач лабораторії модифікації структури біологічно активних речовин Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, засновник та директор Інституту оздоровлення і відродження народів України та благодійного фонду «Небодарний цілитель».

Заслужений винахідник України, кандидат медичних наук, доцент, професор Європейської академії проблем людини.

Девіз: «Українська нація буде щасливою і прославленою у віках».

Нагороджений Знаком Благодійства «За допомогу родинам Чорнобиля SOS-86», орденом Святого архістратига Михаїла (2003 р.) за заслуги перед Україною.

Почесний громадянин м. Коростеня Житомирської області.

Потопальський Анатолій Іванович – видатний вчений-новатор народився на Вінниччині у 1938 р. У 1956 р. закінчив Житомирське медичне училище № 1, а у
1963 р. – лікувальний факультет Івано-Франківського медичного інституту і захопився науковою роботою. У студентські роки на основі взаємодії алкалоїдів чистотілу і підвищуючи активність їх молекул алкілуванням одержав препарат «Амітозин», який зупиняв поділ злоякісних пухлин і викликав їх старіння – апоптоз. Його унікальність полягала у відсутності пригнічення кровотворення та імунітету, а навпаки – підсиленні їх, мобілізації організму на боротьбу.

Амітозин і його аналоги були запатентовані, молодого науковця після закінчення вишу призначено асистентом кафедри патофізіології Івано-Франківського медінституту, а у 1970 р. – керівником спеціально створеної за постановою Кабінету Міністрів СРСР проблемної лабораторії коригуючої терапії злоякісних пухлин і гемобластозів при Львівському медичному інституті.

Разом із Л.В.Лозюк у 1973 р. розробив ще один унікальний препарат – «Ізатізон», який затверджений і успішно використовується для попередження і лікування вірусних та мікробно-вірусних хвороб і пухлин у ветеринарії, медицині, рослинництві, ефективний імуномодулятор.

З 1977 р. Анатолій Потопальський працює в Інституті молекулярної біології і генетики (ІМБІГ) НАН України завідувачем відділу модифікації структури біологічно активних речовин, організованому розпорядженням Ради Міністрів України. Дослідження цих років стали основою для створення нового наукового напряму – молекулярно-генетичного і духовного оздоровлення людини і довкілля.

Запатентовано понад 60 нових препаратів з протипухлинною, противірусною та імуномоделюючою дією, розроблено 15 оригінальних фіточаїв на основі чистотілу, створено понад 20 нових форм, сортів і видів лікарських і сільськогосподарських рослин, 6 із яких затверджені Держсортоінспекцією України й рекомендовані для широкого використання як  нові сорти з високою продуктивністю і вмістом діючих речовин. Одинадцять із вказаних фіточаїв з чистотілом і десятками інших рослин випускає Житомирський завод «Ліктрави» під брендом «Доктора А.І. Потопальського» (Свідоцтво на знак для товарів і послуг № 109425): Ангіотуморосан, Артроуросан, Гастросан, Дермосан, Ентеросан, Імуносан, Пневмосан, Туморосан, Уросан, Холеуросан, Кардіосан. Вони оздоровлюють організм, лікують доброякісні і злоякісні пухлини, поліартрит, розсіяний склероз. З рослин власної селекції: ехінацеї «Поліська красуня», синюхи блакитної «Поліська блакить», гарбуза  «Кавбуз Здоров’яга» рекомендовані такі харчові добавки, як «Спокій», «Бадьорість», «Будьмо здорові», «Кавбузол», «Кавбусороб».

Учений розробив низку сучасних біотехнологій: цілеспрямованого поліпшення спадкової інформації біологічних об’єктів; очищення довкілля за допомогою рослин, здатних засвоювати атмосферний азот замість дорогих хімічних добрив; отримання високих врожаїв на засолених ґрунтах; підвищення продуктивності корисних комах, риб, птахів, тварин; боротьби з агробактеріальним раком рослин.

У 1979 р. для створення насіннєво-селекційної бази він заклав дендропарк «Перемога» на 40 га неугідь у с. Ходаки Коростенського району Житомирської області.

Його досягнення в селекції, далекій від медицини справі, вражають. Завдяки розробленому за його керівництва способу зміни структури молекул – носіїв спадкової інформації ДНК і РНК – створено технологію одержання нових форм рослин з програмованими господарськими цінними ознаками. Їх широке використання дає значний економічний і соціальний ефект, зокрема в оздоровленні довкілля, збиранні високих врожаїв на засолених і збіднених азотом ґрунтах, а також під час гідропонного вирощування з використанням морської води без її опріснення.

Створені гібриди вражають навіть професійних селекціонерів: квагіста (гібрид капусти і квасолі) – унікальна їстівна і кормова культура заввишки до трьох метрів з великим вмістом білка; кавбуз (гібрид кавуна і гарбуза) – найбільша з ягід світу вагою понад 60 кг, виводить радіонукліди з організму; кизирис (гібрид аличі з абрикосом). Працюючи у 1992-1994 рр. за програмою Національного комітету у структурі Президента України з питань боротьби зі СНІДом, довів високий антивірусний та імуномоделюючий ефект аміотизину та ізатізону. Проте реалізації ці розробки не отримали.

Науковий доробок А.І. Потопальського – понад 350 публікацій і 11 монографій, підготував до друку науково-популярну книгу порад для порятунку мільйонів людей «Рак наступає – рятуймося», ним підготовлено 8 кандидатів медичних і біологічних наук.

Потопальський разом з колегами пропонує для спільного впровадження разом із зацікавленими колективами закінчені наукові розробки, комплексні методи молекулярного оздоровлення людей і навколишнього середовища:

–                     Противірусні, антимікробні і протипухлинні препарати «Ізатізон», «Ізатітоній», «Амітозин», з високим економічним ефектом при використанні у медицині, ветеринарії, рослинництві, які не мають аналогів у світовій практиці;

–                     Нові сорти злакових рослин з високою продуктивністю на збіднених азотом і засолених ґрунтах (пшениця, жито, овес, просо, ячмінь, кукурудза, сорго, рис), стійкі до посухи, вірусних, бактеріальних і грибкових хвороб;

–                     Нові види гарбузових для введення в господарство (кавбуз, кавбудек, які  мають високий вміст цукрів, особливо фруктози, каротину і олії);

–                     Нові сорти і форми лікарських рослин, які мають імуномодулюючу, бактерицидну і протизапальну дію (ехінацея, синюха, дивосил, термопсис, фітолака);

–                     Солестійкі і посухостійкі форми  рослин, особливо томати сорту «Українські»;

–                     Технологію обробки насіння злакових і овочевих культур, грибів, які збільшують врожайність на 20-40%;

–                     Технологію підвищення продуктивності корисних комах у бджільництві, при виробництві дубового і тутового шовкопряду і т.ін. Запропоновані біопрепарати не шкідливі і забезпечують збільшення продуктивності корисних комах у 1,5-2 рази;

–                     Технологію отримання нових форм рослин із зміненими якостями (створення морозостійких, солестійких, посухостійких форм, перетворення озимих форм у ярі);

–                     Технологію підвищення продуктивності рибоводства і марікультури із збільшенням продуктивності на 20-40%;

–                     Технологію діагностики, профілактики і лікування бактеріального раку рослин (плодові культури, виноград, овочеві культури) з використанням оригінальних, екологічно нешкідливих препаратів.

На жаль, достойній реалізації цих розробок перешкоджали не тільки наші комуністичні бюрократи, бути членом партії яких він категорично відмовився, а й теперішні.

А.І. Потопальський, стривожений фізичним і духовним станом української нації, яка давно перебуває в умовах екоциду, заснував Братську Оздоровчу Громаду України – БОГУ «Радість» та створив у 1992 р. Інститут оздоровлення і відродження народів України, мета якого – поєднання наукових досліджень з основами християнської моралі і, таким чином, відродження фізичного і духовного здоров’я усіх народів, які проживають в Україні.

З метою фінансової підтримки у 1999 р. ним був організований благодійний фонд «Небодарний цілитель», який набув широкого резонансу серед громадян України. Розрахунковий рахунок фонду № 26006012818021 в Укрексімбанку м. Києва МФО 322313 код ЄДРПОУ 21688650.

Завдяки ініціативі А.І. Потопальського і групи спеціалістів у 2007 р. засновано новий науково-популярний журнал «Бджола. Здоров’я. Апітерапія», в якому він працює заступником голови редакційної ради, одночасно є членом редакційної колегії популярного журналу «Педагогіка толерантності», який постійно публікує проблемні болючі матеріали з оздоровлення народу і суспільства.

Популяризуючи свої досягнення у цих і в інших масових виданнях,
А.І. Потопальський постійно виступає з ініціативою створення у всіх навчальних закладах кафедр духовного і молекулярно-генетичного оздоровлення людини і довкілля і профільного часопису. Для висвітлення діяльності з оздоровлення людини і довкілля, залучення до співпраці широких кіл громадян України і зарубіжжя створено інтернет-сайт www.potopalsky.kiev.ua

У 2005 р. на базі Інституту молекулярної біології та генетики з ініціативи Анатолія Потопальського відбувся Міжнародний науково-практичний форум «Основи молекулярно-генетичного оздоровлення людини і довкілля», присвячений новому науковому напряму модифікації молекулярної структури біологічно активних речовин, який високо оцінений як на Батьківщині, так і за кордоном: у 1985 р.
А.І. Потопальський був нагороджений срібною медаллю за препарат «Ізатізон» на Міжнародній виставці досягнень у сільському господарстві (м. Будапешт, Угорщина), у 1987-1990 рр. – срібними медалями на Всесоюзній і республіканських виставках досягнень народного господарства за препарат «Ізатізон» і технологію боротьби з агробактеріальним раком рослин.

У 1996 р. за результатами конкурсу Міжнародної Асоціації «Допомога родинам Чорнобиля» на кращий фармацевтичний препарат, лікувальний засіб, продукт харчування, що сприяє виведенню  радіонуклідів з організму людини та її оздоровленню, кавбуз і лікувально-профілактичні вироби з нього нагороджено Знаком Благодійства «За допомогу родинам Чорнобиля SOS-86». За заслуги перед Україною автор нагороджений орденом Святого архістратига Михаїла (2003 р.).

Ім’я  А.І. Потопальського відоме далеко за межами України: у 2004 р. вченого було висунуто на здобуття Нобелівської премії у галузі медичної хімії, у 1996 р. – визнано Людиною року за версією Американського біографічного інституту, його біографію включено до міжнародного видання «500 лідерів впливу» (1994 р.). У 2010 р. Номінаційним Комітетом Європейської Бізнес Асамблеї (м. Оксфорд, Велика Британія) спільно зі Вченою радою Міжнародного університету м. Відня (Австрія) за внесок у зміцнення міжнародних відносин у сфері науки, освіти й бізнесу А.І. Потопальський представлений до звання «Почесний професор Міжнародного університету м. Відня». Одночасно рада експертів Європейської Бізнес Асамблеї висунула очолюваний ним Інститут оздоровлення і відродження народів України на здобуття Міжнародної нагороди «Європейська якість» («EUROPEAN QUALITY», per. #2351135).

Основні енциклопедичні довідникові видання України подають інформацію про А. Потопальського. Він Почесний громадянин м. Коростеня серед 12 Почесних громадян за всю багаторічну історію цього міста, заснованого у 946 р.

Незважаючи на всі досягнення і світове визнання, найвища мета життя Анатолія Івановича – створення Національного центру духовного і молекулярно-генетичного оздоровлення людини і довкілля – поки що залишається мрією. Десятки його співробітників разом з тисячами вихованців, однодумців і врятованих від неминучої смерті хворих з непохитною наполегливістю, з вірою в історичну справедливість і неминучість перемоги наближають час його створення.

Ця ідея і необхідність її термінової реалізації активно сприймається нашою вмираючою в умовах екоциду нацією, об’єднує жителів всієї України. Повсюди створюються оздоровчо-освітні центри ентузіастів, що працюють за цією програмою.

Оптимізм і наполегливість А.І. Потопальського, його віра у справедливість – то шлях до перемоги, шлях до втілення його задумів у життя.

***

Мельник Лариса Федорівна – Директор Київського міського Будинку вчителя, Заслужений працівник культури України, Відмінник народної освіти.

Лариса Федорівна закінчила Київський державний педагогічний інститут ім. О.М. Горького за спеціальністю «Російська мова та література». Працювала заступником директора середньої школи  № 57, директором школи № 9 (м. Київ). З 1985 р. – директор Київського міського Будинку вчителя. Лауреат премії Фонду Тараса Шевченка за визначний подвижницький внесок у національне та державне відродження України. Лауреат премій імені Олекси Гірника за великий внесок в українське національне відродження і значні успіхи в національно-патріотичному вихованні дітей та молоді, прищеплення їм патріотичного ставлення до української мови. Лауреат премії ім. Дмитра Нитченка (за пропаганду українського друкованого слова). Нагороджена «Знаком пошани» Київської державної адміністрації. Лауреат премій Всеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Освіта». Кращий освітянин 1999 р. та 2001 р. (за організаторський талант у створенні потужного столичного осередку культури й духовності). У 2002 р. нагороджена орденом Святого архістратига Михаїла за внесок у відродження духовності в Україні. Лауреат премії «Засвіти вогонь» творчого об’єднання «Галузь» та Міжнародні премії «Дружба». У 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

На сучасному етапі розвитку суспільства освіта ставить високі вимоги до особистості та професійної діяльності педагога, його знань, умінь, загальнолюдських якостей, адже сьогодні необхідність учительської творчості, самовдосконалення професійного та особистісного – не просто ідеологічна декларація, а вимога життя. Так само, як існування Будинків вчителя – культурно-просвітницьких осередків, що сприяють творчому зростанню освітян, які прагнуть вдосконалювати світ, множити в ньому добро і знання.

Свою неповторну нішу в цьому складному процесі посідає Київський міський Будинок вчителя. За своїм статусом – це комунальний комплексний позашкільний навчальний заклад, який підпорядковується Головному управлінню освіту і науки Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) і здійснює навчання і виховання громадян у позаурочний та позанавчальний час.

Основними напрямами діяльності педагогічного колективу є формування творчої особистості вчителя з високим рівнем професійної компетентності та національної свідомості; ознайомлення вчителів із різноманітними напрямами розвитку і реформування освіти; впровадження нових освітніх технологій, популяризація передового педагогічного досвіду.

У приміщенні Будинку вчителя розгорнули свою діяльність Педагогічний
музей України, філія Державної науково-педагогічної бібліотеки України
ім.  В.О. Сухомлинського, Міська Рада профспілки працівників освіти і науки, Київський хореографічний коледж, Музей Української Народної Республіки.   

Л. Мельник вітає Є. Березняка, Героя України, відомого розвідника

Київський міський Будинок вчителя має також статус пам’ятки архітектури, адже його будівля – приміщення знакове. Воно було споруджено у 1910-1911 рр. за проектом та під керівництвом архітектора П.Ф. Альошина як Педагогічний музей Цесаревича Олексія. Прикметно, що просвітницька господа будувалася саме за кошти меценатів та педагогічної громади м. Києва. Урочисте закладення музею відбулося 30 липня 1910 р. у день народження спадкоємця престолу Цесаревича Олексія, освячення будівлі – 28 серпня 1911 р. в присутності Голови Ради Міністрів Росії Петра Столипіна, урочисте відкриття – 5 жовтня 1912 р., цей будинок працював як великий науково-методичний центр. Крім залів для експозиції в Педагогічному музеї були і фахова бібліотека, читальний зал, спеціальні кабінети для демонстрування навчальних посібників і приладів, зразковий фізичний кабінет, виставка педагогічної літератури, велика аудиторія для проведення масових заходів за участю представників різних освітніх товариств. Тут діяли також літні курси вчителів, читалися лекції для викладачів та вихованців вчительського інституту і вчительської семінарії. Саме в цьому освітянському домі у квітні–серпні 1917 р. проходили І та ІІ
Всеукраїнські вчительські з’їзди, які затвердили проект єдиної трудової школи. А 7 листопада 1917 р. в залі Педагогічного музею було урочисто відкрито Українську академію педагогічних наук (УАПН), при якій відкрито курси для підготовки вчителів української мови та літератури. У приміщенні музею працювало Бюро Всеукраїнської вчительської спілки, головою якого була Софія Русова. У цьому ж будинку працювала і новостворена Українська державна академія мистецтв, розміщувалась редакція журналу «Вільна українська школа».

У жовтні 1918 р. у великій залі музею було урочисто відкрито Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного та правничого. Викладання в університеті велося українською мовою і кількість студентів досягала 1370 осіб.

У Національному музеї історії України знаходиться срібний макет цієї будівлі, як символ спадковості поколінь і визначних педагогічних ідей.

Особливої уваги заслуговує освітянська оселя і як пам’ятка історії. Адже саме в її стінах перебувала Центральна Рада – перший національний уряд України в буремних 1917-1918 рр. Саме тут приймалися доленосні Універсали.

«Народе України, твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…» – ці святі для кожного справжнього українця слова IV універсалу Центральної Ради прозвучали саме в цих стінах.

У цьому будинку лунали голоси наших могутніх громадських діячів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Івана Стешенка, Володимира Вернадського, Сергія Єфремова, Павла Чубинського.

Особливо цінним для освітян є те, що ця громадська будівля, побудована на початку минулого століття як педагогічний музей, народна аудиторія, зберегла своє першопризначення і до сьогоднішніх днів. Адже Київський міський Будинок вчителя причетний до розбудови вітчизняної освітянської галузі, дає світло знань і багатство духу вчителям і дітям, примножує інтелектуальний та культурний потенціал нації.

У квітні 1990 р. освітяни республіки на своєму з’їзді в Будинку вчителя проголосили створення Творчої Спілки вчителів України.

Будинок вчителя став центром і міжнародних педагогічних зв’язків українських освітян. Навесні 1999 р. відбулася конференція, на якій було створено Міжнародний педагогічний клуб європейських столиць, до його складу увійшли, зокрема, керівники освіти Києва, Афін, Варшави, Москви, Баку, Софії, Мюнхена, Лондона, Парижа.

Від часу проголошення незалежності України Будинок вчителя став справжнім національно-культурним центром держави. Щороку в ньому, за участю відомих політиків, літераторів, митців і науковців, відбувається понад 1000 масових заходів, які відвідують близько 200 тисяч киян і гостей міста.

Діяльність колективу Будинку вчителя спрямована на реалізацію програм: «Держава школою стоїть, а школа – вчителем», «Духовна велич України», «Духовна культура і доля держави», «Майбутній педагог нового тисячоліття», «Мистецьке сонцеколо вчителя», «Інформатизація освітнього процесу – важливий резерв підвищення якості освіти».

Народні університети, професійні клуби, лекторії, об’єднання за інтересами, тематичні вечори, науково-практичні конференції, презентації, диспути, «круглі столи» – ось далеко не повний перелік тих форм, в які виливається

Л. Мельник на святі “Великодня писанка”

культурно-просвітницька робота Будинку вчителя. І вона не лише для педагогів. Учні, студенти, батьки, представники громадськості міста мають можливість вільного спілкування з провідними фахівцями із різних галузей знань.

Загалом лише клубів і об’єднань за інтересами діє 31. Чимало з них – унікальні. Це: цикл лекцій «Джерела української педагогіки», дискусійний клуб «Директор школи», «Педагогічна майстерня», «Особистість», «Дошкілля», «Майстер», «Співуча родина», «Україна: історія, сучасність, майбутнє» та ін. Зокрема, клуб «Елітарна світлиця» було засновано у 1996 р. Київським міським будинком учителя спільної із Українським міжнародним комітетом з питань науки і культури при НАН України. Постійний ведучий засідань клубу – Ярослав Яцків, академік НАН України.

Крім того, в Будинку вчителя проводяться цікаві презентації, літературно-мистецькі вечори, творчі зустрічі із відомими поетами та майстрами сцени.

Щороку проходить в освітянському домі Фестиваль народної творчості працівників установ освіти м. Києва «Квітучі барви таланту», лауреати якого мають унікальну можливість продемонструвати найкращі грані свого мистецького таланту під час проведення персональних виставок та мистецьких вечорів.

Величезна увага приділяється колективом Будинку вчителя розвитку духовного світу освітян, поглибленню їхніх знань про європейські і вітчизняні новації, надбання сучасної науки і культури. Цьому сприяє і міський університет науково-педагогічних знань.

Будинок учителя сьогодні постає як символ культури всього народу – освітньої, наукової, соціально-економічної, політичної, духовної, національної. Ось чому цілком природно сприймається, коли в ньому бувають Президент нашої держави, міністри науки, культури, міжнародних відносин, лідери політичних партій, члени президії Національної академії наук України, видатні вітчизняні та зарубіжні педагоги, вчені.

У травні 1998 р. Київському міському будинку вчителя як осередку духовності, чий внесок у національне та державне відродження України є визначним і подвижницьким, присуджено Диплом лауреата премії Фонду Тараса Шевченка.

Ініціатором найзначніших новацій Будинку вчителя є досвідчений керівник цього закладу Мельник Лариса Федорівна, Заслужений працівник культури України, Відмінник народної освіти, кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня, лауреат премій імені Олекси Гірника та імені Дмитра Нитченка.

Будинок учителя представляє інтереси і настрої всіх освітян столиці України, сприяє реформаторським зусиллям державних організацій, колективів тих освітян, хто розуміє, що без сприяння сучасній українській освіті не може бути сприяння українській державі.

І недарма у вестибюлі цього будинку височить скульптура Т.Г. Шевченка і встановлено Пам’ятну стеллу з портретами видатних діячів Центральної Ради: Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. Громадянський подвиг цих людей для нинішніх освітян та їхніх вихованців є натхненним прикладом служіння істині, високим національним ідеалам.

Переможці конкурсу “Майбутній педагог – поклкання і талант”

Особливо цікавими є нові проекти, які втілюються в життя педагогічним колективом Будинку вчителя. Серед них:

–                     Проведення вечорів-зустрічей «Золотий фонд освіти столиці» із циклу «Життя славетних учителів», які були започатковані спільно із Київською міською організацією Профспілки працівників освіти і науки України. На зустріч прийшли ветерани – керівники навчальних закладів Києва, праця яких відзначена державними нагородами та вдячністю учнів та колег.

–                     Проведення свята української колискової пісні «Мамина пісня у серці завжди», яке сприяє збереженню родинних святинь та розвитку творчих здібностей молоді. Слухаючи колискові пісні у виконанні відомих майстрів сцени, таких як народна артистка України Ніна Матвієнко, студенти педагогічних вузів столиці теж відкривають для себе цю святу сторінку народної творчості, співаючи вже відомі чи створенні особисто «пісні з маминих долонь».

–                     З метою організації змістовного дозвілля та розкриття творчих здібностей студентської молоді проводиться танцювально-розважальне шоу-конкурс для майбутніх учителів «Танці у школі». Його учасники готують і майстерно виконують танці з європейської, латиноамериканської програми та віденський вальс. Це потрібно майбутньому вчителю не лише для того, щоб навчитися майстерності танцю, а й для самоствердження, що є дуже важливим при вдосконаленні професійних здібностей та умінь.

–                     Проведення міського конкурсу педагогічної творчості, юності та краси за участю студентів КМПУ ім. Б.Д. Грінченка «Майбутній педагог – покликання і талант». Творча, талановита, обізнана, обдарована молодь прийде працювати в школи – такий висновок хочеться зробити після проведення цього унікального конкурсу. Учасники, демонструючи глядачам і членам журі свої здібності й таланти, пропонують їхній увазі святковий і діловий костюм, показують уривки з майбутніх уроків. Вони з гордістю отримують нагороди: дипломи переможців у різних номінаціях («Покликання», «Обдарованість», «Творча особистість» тощо) та цінні подарунки.

–                     У талановитих викладачів – і студенти талановиті. Виховання молоді на кращих традиціях вчительства – таким є покликання викладачів КМПУ ім. Б.Д. Грінченка, які брали участь у святі подружніх пар «Родинне сузір’я в освітянському домі», що було приурочено до Дня Святого Валентина. Унікальність цього свята полягала в тому, що про кожну родину була підготовлена зворушлива розповідь, під час якої демонструвалися слайд-шоу, що змушувало і учасників, і глядачів поринути в те далеке минуле, яке поєднало долі людей назавжди. Зокрема, поєдналися долі викладачів КМПУ ім. Б.Д. Грінченка Вікторії та Валентина Касянових саме у Будинку вчителя, тому що обоє обдаровані творчі особистості, які живуть мистецтвом і передають свої вміння молоді.

–                     Проведення щороку унікального і красивого Свята Великодньої Писанки, в програмі якого заплановано виставку писанок, виготовлених руками майстрів та учнів, а також проведення майстер-класів з писанкарства. Цей захід приурочується до одного з найбільш шанованих християнських свят – Світлого Христового Воскресіння. І всі його учасники сподіваються, що Великодня Писанка збагатить цей дім енергетикою Добра, Любові, Душевного спокою і Величі.

Будинок учителя готується відсвяткувати вже свій 100-літній ювілей, він гостинно відкриває двері тим, хто прагне активно творити життя і свою особистість у ньому, сприяє реформаторським зусиллям державних організацій, колективів освітян і тих, хто розуміє, що без всебічної допомоги українській освіті не може бути розквіту й розвитку української держави. Вчительський дім залишається осередком української культури, несе світло духовності, об’єднує освітян  навколо прекрасного і високого.

І логічно завершити коротку розповідь про освітянський дім словами вчителя:

Тож стій в віках, наш Храме самобутній, –

Будинок вчителя!

Збагачуй нас.

І хай тебе оберігає час!

В. Дворецька

Білуха Юрій МикитовичБілуха Юрій Микитович – Радник Голови Профспілки працівників вугільної промисловості України. Повний кавалер шахтарських відзнак: «Шахтарська Слава» і «Шахтарська доблесть». Нагороджений багатьма медалями та відомчими відзнаками, Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом». Почесний громадянин міста Красний Луч. Почесний професор Кримського інженерно-педагогічного університету.

–                Юрію Микитовичу, весь Ваш життєвий шлях – це любов до своєї країни, надання допомоги молоді в її професійному й творчому становленні, захист правди і соціальної справедливості, це постійний пошук. Розкажіть, як Ви починали свою трудову діяльність.

–                З 1958 року почав працювати підземним електрослюсарем на шахті, потім навчався в Дніпропетровському гірничому інституті, після закінчення якого протягом десяти років обіймав інженерно-технічні посади шахт об’єднання «Донбас-антрацит».

У 1975-1988 рр. працював на профспілковій, господарській роботі в Луганській області та в м. Києві. У 1988-1996 рр. – в апараті Кабінету Міністрів України був помічником першого заступника Голови Ради Міністрів України, головним спеціалістом з питань розселення і працевлаштування кримських татар, державним експертом з питань культури, охорони здоров’я і соціального забезпечення, завідуючим сектором з міжнаціональних питань.

У 1996-2001 рр. обіймав посаду заступника голови Державного комітету України у справах національностей та міграції, радника Міністра юстиції України, а у 2002 р. працював в апараті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З 2003 р. і по цей час працюю радником голови Профспілки працівників вугільної промисловості України з правових і соціально-економічних питань та забезпечення взаємодії із Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України.

–                Юрію Микитовичу, керівництво характеризує Вас як досвідченого фахівця з питань соціальних і економічних прав трудящих. Ви були безпосереднім учасником створення в

Зустріч поколінь, м. Київ травень, 2011 р

незалежній Україні законодавства та нормативно-правової бази у сфері міжнаціональних відносин і міграційної політики. Ви є одним з авторів Законів України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про правовий статус іноземців», за Вашої участі розроблені проекти понад 30 рішень і програм, прийнятих Урядом України. Ви очолювали Урядові делегації на переговорах у Саудівській Аравії, Швеції, Швейцарії, Литві, Грузії, Росії та інших країнах, були в числі організаторів національних та міжнародних конгресів і форумів, призначались членом ряду урядових та міждержавних комісій. Вам, мабуть, доводилось долати значні труднощі в цій роботі.

–                Україна – держава з поліетнічним складом населення, в
якій проживають представники 130 національностей, і значним досягненням України за роки її незалежності є збереження міжнаціонального миру та злагоди завдяки зваженій державній етнонаціональній політиці. Всі існуючі в цій сфері проблеми вирішувались непросто, іноді досить важко, але завжди ми намагалися діяти цивілізованим шляхом.

Однодітки Богдан Ступка і Юрій Білуха з дружиною Жанною Іванівною, м. Київ, травень 2012 р.

Враховуючи багатовікові традиції співіснування різних етнічних груп на теренах України, а також загальновизнані принципи і норми міжнародного права, наша держава взяла курс на формування та розвиток поліетнічної країни, на
побудову багатокультурного суспільства, загальнонаціональна ідентичність членів якого базується на засадах
патріотизму та етнічного плюралізму.
Протягом всього часу я активно співпрацював з Комітетами Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, соціальної політики та праці, паливно-енергетичного комплексу стосовно розробки та вдосконалення законодавчих актів, спрямованих на захист національних і соціальних прав громадян України. Брав участь у різноманітних заходах, які організовувалися Комітетами, в т. ч. у підготовці та проведенні парламентських слухань, наукових досліджень. І знаєте, приємно відчувати, що в становлення незалежності та державності України внесена й твоя частинка душі, серця і наполегливої праці.

–                Що потрібно, на Вашу думку, для забезпечення економічного зростання України?

–                Я вважаю, що для економічного зростання України потрібно, щоб кожна людина працювала на добробут своєї Батьківщини і, перш, ніж зробити якусь роботу, подумала б, наскільки вона буде корисною для держави.

З академіком НАН Миколою Жулинським – Ю. Білуха на презинтації видання “Національні лідери України”

На сьогодні Україна має великий, невичерпний потенціал молодих, талановитих, сміливих у своїх зухвалих планах людей, який необхідно використовувати на повну силу. І в цьому запорука майбутнього нашої країни. Ми живемо в суспільстві, і турбуватися та відповідати не тільки за його економічний, а й його духовний ріст повинні люди, в руках яких є реальна можливість для цього.

Основними ж чинниками, безперечно, повинні бути професіоналізм та відповідальність в усьому.

–                Ваша робота, Юрію Микитовичу, характеризується також широкою публіцистичною діяльністю. Ви є членом Національної спілки журналістів України. Під Вашим керівництвом підготовлено та видано сім наукових збірників документів, а також – опубліковано майже 100 статей загальним обсягом понад 2,5 тис. аркушів із висвітлення роботи державних і профспілкових органів щодо вирішення правових та соціально-економічних питань. Де Ви знаходите час для такої копіткої роботи?

–                Якщо робиш справу, яка подобається, то час знайдеш. Крім усього, я часто виступаю на соціальну тематику в «Профспілковій газеті», «Шахтарі України», журналах «Профспілкові вісті», «Педагогіка толерантності» та інших виданнях. У багатьох статтях намагаюся дати не тільки глибинний професійний аналіз
нинішньої складної ситуації у вугільній промисловості України, а й запропонувати

З редактором видання “Національні лідери України” Ларисою Павлик та з Дипломом

шляхи покращення соціально-економічного становища галузі із запрошенням читачів до відкритої розмови та дискусії з найгостріших економічних, соціальних проблем.

–                Ваші побажання молоді, яка сьогодні хоче бути щасливою та успішною.

–                Успіх – це передусім твоя внутрішня суб’єктивна оцінка особистого життєвого шляху і рівень внутрішнього задоволення. Обертай протидію в позитивний процес самовиховання та самореалізації, прагни до знань і ставай сильнішим. Успіх прийде завжди, якщо праця є сумлінною та наполегливою.

Для того, щоб досягти успіху, потрібно бути достатньо вимогливим до себе і ніколи не зупинятись на досягнутому. При виконанні покладених обов’язків недостатньо бути просто сумлінним працівником, необхідно бути творчим і допитливим, якщо хочете, прискіпливим, у хорошому сенсі цього слова. Але найголовніше, в будь-якій роботі – залишатися людяним, чуйним до оточуючих, незалежно від того, як високо ти зміг злетіти кар’єрними сходами. Допомога людям, добрі вчинки завжди повертаються нам певним благом, як то елементарне везіння, випадкове знайомство, що може стати доленосним, або ж просто спокій та злагода в родині, благополуччя близьких людей.

Інтерв’ю взяла Лариса Павлик
член Національної спілки журналістів України

Книга налічує 455 сторінок подвійного формату, має чудовий кольоровий дизайн, папір і наклад 5 тисяч примірників.

Особливо слід відзначити її глибоко патріотичну  спрямованість, що засвідчує і стаття академіка Миколи  Жулінського, якою вона починається:

ВЕЛИЧ НАЦІОНАЛЬНОГО ОБОВЯЗКУ

«Ніхто х тих, кого багатства та почесті підняли до високого становища, не буває великим»

Сенека

Йому лише п’ятдесят років. Вік ще не поважний, хоча густа борода робить його набагато старшим. Але поважним і незаперечним є авторитет. Михайло Грушевський – найвидатніший український інтелектуал, патріарх української історіографії. Тож логічно, що перший український революційний парламент – Центральна Рада обирає Михайла Грушевського головою. Обирає заочно, бо він проживає ще в Москві після повернення із заслання в Симбірську, куди його запроторила російська жандармерія,  звинувативши  в  австрофільстві й причетності до створення січово-стрілецьких військових формувань. Через шість днів після очолення найвищого представницького органу України, а саме 26 березня 1917 року, один із головних ідеологів української національно-визвольної революції, творець її концептуальних засад і принципів повертається із Москви в Київ. Натхненно працює над своєрідним політичним заповітом, якому надає назву «На порозі Нової України». Рукопис цієї збірки статей-роздумів про плани, завдання і обов’язки українців у державному будівництві та про шляхи і форми національного, культурного та духовного відродження Михайло Грушевський втратить під час більшовицької агресії на Україну 25 січня 1918 року. Його будинок у Києві, побудований на спадок батька, більшовицька артилерія запалювальними снарядами зруйнує майже дощенту. В огні, як писав М.С. Грушевський, «згоріли мої рукописи і матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуду… У цьому вогні згоріли й надії голови Центральної Ради на українсько-російський «спільний революційний фронт» – на федеративний союз з Росією, революційні більшовицькі кола якої «виявили себе твердоголовими централістами і об’єдинителями».

Михайло Грушевський про своє політичне прозріння напише в статті «Кінець московської орієнтації», яка ввійде до нового рукопису під назвою втраченої збірки «На порозі Нової України».

У цій книзі лідер української демократії розгортає національну програму відродження державності. І не тільки обґрунтовує, але й реалізовує. Це Михайло Грушевський зразу ж після збройного  перевороту більшовиків у Петрограді та невизнання більшовиками Української Центральної Ради на народному віче 20 листопада 1917 року урочисто проголосить на Софіївському майдані Києва Третім Універсалом Українську Народну Республіку.

Це на пропозицію Голови Української Центральної Ради, який зачитає опівночі 25 січня 1918 року власноруч написаний текст Четвертого Універсалу, вищий представницький орган Української Народної Республіки проголосить УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.

«Народе України!

Твоєю силою, волею словом стала на землі Українській Вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків Твоїх, борців за вольности і права трудящих. Але в тяжку годину відродилась воля України, – тамуючи хвилювання і намагаючись чітко й непоспішно промовляти, читав Михайло Грушевський текст ІV Універсалу. – … Ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною суверенною Державою Українського Народу».

Михайло Грушевський гідно виконав свій національний обов’язок, віддаючи будівництву відродженої української держави всю душу і силу, закликаючи українську демократію «бути міцним захистом і обороною свого народу і краю», «зробити її силу своєю справою й держати її в своїх руках, не здаючи в руки чи власних преторіанців, чи сторонніх держав-охоронниць».

І як тут не згадати знаменитого чеського вченого, філософа і гуманіста Томаша Гарріга Масарика, якого у віці шістдесят вісім років Народні Збори в Празі, як і словацьких партій, обирають 14 листопада 1918 року одноголосно першим президентом створеної ним держави – Чехословаччини. Томаш Масарик здобув такий високий авторитет у своїй країні, в Європій світі, що на повен голос порушив перед світовою громадкістю «чеське питання». Суть цього питання полягала в закликові розпочати боротьбу за відродження і збереження чеської мови і культури, а це можливо, наголошував він, за умови створення чеської держави.

Роздумуючи над актуальними проблемами державного будівництва, Михайло Грушевський наголошував на нагальній потребі «свідомих, підготовлених спеціалістів, озброєних останніми здобутками науки і практики, і тому в цей бік повинні бути направлені живі сили нашої інтелігенції і тих поколінь, які тепер виходять із шкіл».

Цей провідний діяч українського національно-культурного і державного відродження наголошував на історично тривалому зв’язку України із Заходом, його життям і культурою: «Україна жила одним життям, одними ідеями з Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури». Тому новій Україні слід, радить Михайло Грушевський в статті «Наша Західна орієнтація», всі свої політичні й культурні інтереси орієнтувати на Західну Європу. Це тому необхідно робити, бо «Україна ХІХ в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене зі своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток і розграблення».

Коли я буваю у Варшаві і зупиняюся перед величною скульптурною постаттю Юзефа Пілсудського, мимоволі згадую свого дядька – робітника, який гордився тим, що мав честь хоронити Маршалка Другої Речі Посполитої. Насправді він, українець із Волині, який тоді служив у польській армії, в уланах, стояв у почесному караулі в травні 1935 року під час перевезення тіла покійного Пілсудського до усипальниці польських королів на Вавелі у Кракові. І ця коротка мить, не більше хвилини, коли перед занімілим під команду: «На бачносць!» уланом пройшла восьмірка чорних коней, яка везла на гарматному лафеті домовину творця відродженої Польської держави, вкарбувалася моєму дядькові в пам’ять на все життя.

На мої розпитування, чому він, звичайний електрозварник, який, здавалося, не мав ніяких особливих підстав із вдячністю згадувати десятиліття перебування Волині під Польщею, з таким піїтетом ставиться до Маршала Пілсудського, дядько Парфентій Стрілець відмовчувався. Проте якось, перебуваючи в «доброму» настрої, сказав: «Та він разом із Петлюрою Київ одбив од большевиків. І Польщу звів на ноги. А те дуже важне».

Юзеф Пілсудський заслужив велику шану навіть у частині українців передусім тому, що своєю політичною, військовою, державною діяльністю відродив Польську державу і намагався створити разом з лідером УНР систему європейської безпеки проти більшовицької експансії на Захід.

І хто зна, як могла б скластися доля відродженої Польщі, якби не «чудо над Віслою» – блискуча перемога змобілізованих могутньою волею Пілсудського польських військ у серпні 1920 року над Червоною Армією Радянської Росії. Перший маршал Другої Польської Республіки гідно оцінював участь військових підрозділів армії Української Народної Республіки під командуванням полковника Марка Безручка та генерала М. Омеляновича-Павленка в боротьбі проти радянської агресії на чолі з М. Тухачевським і С. Будьонним.

Юзеф Пілсудський був великим патріотом Польщі, визнаним вождем нації, національним демократом, символом справедливості й принциповості, дбав передусім про інтереси своєї держави та польського народу і цим надзвичайно гордився.

Пілсудський належить до когорти тих борців за свободу, для яких важливіше було жити серед вільних співгромадян, ніж бути самому вільним, бо власна свобода не важить нічого, якщо не є свобідним рідний народ. До речі, він не був етнічним поляком – походив зі стародавнього литовського шляхетського роду, але ще з часів навчання в Харківському університеті Юзеф Пілсудський зобов’язався присвятити своє життя визволенню Польщі з орлиних пазурів Російської імперії.

Ім’я та діяння Начальника Польської держави, так його величали вдячні поляки, згадалися в ці дні тому, що українська політична еліта, яку слід було б називати бізнесово-політичною елітою, не лише в ділах, але й у думках, у мріях і планах не прагне досягати бодай часткової повноти самоздійснення в ім’я національної справи. Багатьом із них соромно називати себе українськими патріотами, засвідчувати високу честь і гордість служити Україні, спілкуватися українською мовою, гордитися національною історією, культурою, врешті-решт, своєю державою. Складається таке враження, що Україною правлять не її сини і дочки, не патріоти, а чужинці, якісь зайди, яких або запросили правити, або які прийшли на цю землю заради того, щоб поживитися, збагатіти і або далі паратизувати на тілі знедоленого народу, або непомітно полишити цей край і розкошувати вже десь на чужих землях за рахунок нажитого в Укарїні. Для більшості тих, хто владарює на нашій землі, головним є багатства і почесті, а не жертовна праця в імя розквіту держави. І їм не зрозуміти таких національних провідників, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Юзеф Пілсудський, Томаш Масарик, маршал Карл Маннергейм, великий реформатор Туреччини Кемаль Ататюрк…

Багатьом українським політикам і урядовцям не судилося усвідомити, що доля дарує унікальний шанс стати великим не завдяки багатству і почестям, бо це неможливо, а завдяки звершенню свого національного обовязку. Тільки в цьому затаєні майбутня велич і вдячність нащадків. Та цим новочасним нуворишам, які не хочуть чи не можуть витравити із себе комплекс меншовартості, ганебного «малоросійства», важко чомусь долучатися до національних вартостей і святощів. Замість принципової, непохитної національної позиції – конформізм, свідоме приглушення національних почуттів та історичної пам’яті, готовність капітулювати перед сильним сусідом заради збереження влади і своїх статків. І водночас демонстративне хизування багатством, морально принизливе поривання вивищуватися над цим світом убогих, мовчазних співгромадян і виклично вживатися в європейську систему відпочинку і дозвілля, забезпечуючи себе і нащадків рахунками в світових і європейських банках, віллами на найкращих курортах Європи, обов’язковим навчанням своїх дітей і внуків за кордоном. Ця частина правлячого класу України з іронічною посмішкою та саркастичною зневагою буде дивуватись з того, що багаторічний лідер польської нації більшу частину своєї пенсіїї виділяв на розбудову польсьского війська, на допомогу інвалідам, родинам загиблих вояків… Як тільки з’являлася якась значна частина грошей, Маршал перераховував їх на університет Стефана Баторія у Вільнюсі. Взагалі, Пілсудський намагався жити з власної праці, тож матеріальні умови його життя були скромними.

Видатний борець за створення чеської політичної нації Томаш Гаррінг Масарик був чистокровним словаком: «Думаю, що я – чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської», – писав згодом виходець із Моравської Словаччини. Він знав, а можливо і сам бачив, як його земляки – моравські селяни, котрі приїжджали до Праги на базар, не могли порозумітися з покупцями – здається, не було в Празі жодного чеха, який би рідною мовою міг вільно спілкуватися з ними.

Прага до незалежності Чехословаччини була суціль німецькомовною. Кількастолітнє перебування чехів і словаків у німецькомовному режимі, в атмосфері німецького шовінізму та чехофобії глибоко травмувало національну гідність чеського народу. Тому зрозуміло, чому Масарик так багато уваги і зусиль доклав, аби утвердити чеську мову в статусі державної та завдяки їй домогтися консолідації чеської нації, піднести на рівень пріоритетної державної політики національно-культурне відродження.

Виборюючи незалежну Чехословаччину, цей філософ і гуманіст добре пам’ятав, що в дитинстві в їхньому домі панувала німецька мова. Тому боротьба з пангерманізмом стимулювала й поривання до здобуття державності, бо усвідомлював, що лише у своїй державі можливо забезпечити вільний розвиток рідної мови, культури, прав та свобод людини і нації.

Освіта, наука і культура – це базова основа формування нації, визначальний ресурс для колективної ідентичної нації. «Національна ідея – це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу – я Чех, мушу мати культурну програму», – стверджував Масарик.

У цій культурній програмі для формування етнічної спільноти та етнічної ідентичності важливе як надзвичайно ефективний культурний ресурс збереження, підтримки і підсилення в народі чуття національної ідентичності.

Історична заслуга президента Масарика полягала в тому, що він виграв «рукописну війну» – домігся повного «владарювання» чеської мови в усіх сферах суспільного життя, поваги усіх чиновників, які донедавна не володіли жодною – ні чеською, ні словацькою – мовою, крім німецької, до державної мови. Чеська національна еліта начолі із Масариком швидко подолала в суспільній свідомості комплекс мовної провінційності, досягла піднесення почуття національної гідності, «врощення» в суспільну свідомість віри у велике майбутнє своєї держави – Чехословачини.

На жаль, для декого із вищих чиновників України й досі незалежний статус власної держави не основне, а знання державної мови, національної історії, літератури, культури не важливе. Де, в якій країні міністр освіти і науки наважився б спрямовувати викладання історії в русло історіографії іншого народу, іншої нації? Де, в якій країні Президент держави дозволив би собі заперечити ухвалений національним парламентом закон та постанову Апеляційного суду країни, бо, бачите, таку позицію займає наш північний сусід?

Все це відбувається в незалежній державі, але як це нагадує часи Шевченка, який саркастично висміював оте «малоросійське дворянство» і чиновництво, що прагнуло досягти статусу «ясновельможних» панів і перетворювалося в «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття».

Перебування в уряді чи у парламенті країни, взагалі на державних посадах людей, які не приховують своєї відрази до народу і до держави, які демонструють своє малоросійське плебейство і свою готовність догодити, прислужитися сильнішому, більше того, намагатися проводити політику сильнішого сусіда, є знаковим свідченням деградації політичної еліти, її морального занепаду і духовного виродження.

Про яку саможертовну, всеосяжну любов до України, про органічний патріотизм і національну гідність можна говорити сьогодні, коли Україна захиталася, стривожено заозиралася на шляху від демократії до деспотизму?

Національним лідером ніколи не стане людина, яка не є органічним патріотом своєї землі, яка не знає, не любить національної історії, культури, мови, яка свою політичну і державну діяльність не будує на національних пріоритетах і цінностях. І не обовязково, щоб цими властивостями вона володіла, так би мовити, із колиски матері.

Граф Карл-Густав-Еміль фон Маннергейм, який тричі рятував Фінляндію від комуністичної окупації, ледве-ледве міг спілкуватися фінською мовою, коли в 1918 році він, генерал-лейтенант російської армії, полишив військову службу в Російській імперії і повернувся через тридцять років до рідної Фінляндії. До кінця своїх земних літ цей маршал і головнокомандувач збройних сил Фінляндії, регент держави і президент республіки не міг без помилок говорити першою – після шведської – державною мово. Мовний парадокс полягав ще й у тому, що прадід рятівника фінів від «радянизації», від комуністичної окупації Фінляндії, особисто передав російському імператорові клопотання про затвердження шведської як єдиної мови адміністрації та суду у Великому Князівстві Фінляндії. Про те, що майже вісімдесят відсотків населення країни розмовляють фінською мовою, й не здогадувалося. Це ж селяни, чернь, а правляча еліта країни – шведи або фіни шведського походження, як батьки Карла Маннергейма, отже шведська мова – єдина, державна, елітарна. І хоча пращури Маннергейма – вихідці зі Швеції, а шведська мова в Фінляндії була панівною, проте доля фінського народу, доля його мови, культури, національного буття стали для 50-річного майбутнього маршала сенсом і метою усього подальшого життя.

А хіба, скажімо, в Польщі завжди був сприятливий політичний клімат для розвитку польської мови? Хіба Польща не пережила не лише агресивну мовну, але й демографічну німецьку експансію спочатку на Східне Поморя, згодом і на Західне Поморя? Онімечення польського населення, як і, до речі, чеського народу, здійснювалося передусім через запровадження німецької мови як офіційної в державних установах, судах, у церкві шляхом відкриття німецьких шкіл не лише в містах, а й у польських селах. Учням заборонялося говорити рідною мовою в стінах школи, а вчителі за навчання дітей німецькій мові одержували доплати, грошові премії. Як і вчителі російської мови в Україні в ХІХ-ХХ ст.

«Залізний канцлер» Німецької імперії О. фон Бісмарк в ім’я «єдності держави», до складу якої увійшли 25 німецьких країн, проголошує в 1871 році політику «культуркампфу» – «боротьба за культуру», суть якої полягала в рішучому впровадженні та утвердженні німецької мови та культури в адміністрації й освіті, в обмеженні ролі католицької церкви в світському житті. Цей жорстокий курс на онімечення польського населення здійснювався згідно з виданими в 1872-1886 роках законами, за якими німецька мова визнавалася єдиною урядовою мовою в судочинстві та адміністративній діяльності, навчання в народних школах і гімназіях проводилося виключно німецькою мовою, польська мова вивчалася лише факультативно в народних школах і деяких гімназіях. Обмежувалося видання польської літератури, преси, під особливий контроль потрапила католицька церква – священнослужителем міг стати за згодою адміністрації та після складання спеціального «іспиту з культури» тільки німецький громадянин.

А хіба не так діяла інша імперія – Російська на польських і українських землях вже після остаточного – третього – поділу Польщі між трьома імперіями – Російською, Німецькою та Австро-Угорською? Російська мова стала офіційною мовою адміністрування зразу ж після скасування у 1865 році назви «Королівство Польське» і замінило її назвою «Привіслянський край». На керівні посади в усі адміністративні структури, урядові комісії, судові, фінансові, поштові органи призначалися майже виключно прибулі з Росії зі своїми родинами російські чиновники. Впроваджується російська мова викладання вчителями-росіянами всіх предметів у гімназіях. Як і на польських землях, які відійшли до Німеччини, польська мова вивчається тільки факультативно. У 1865 році російська мова стає обовязковою мовою викладання і в народних школах, а за вживання польської мови в школі учнів карали. Відомий куратор варшавського шкільного округу О. Апухтін нахвалявся, що через десять років такої системної русифікаторської політики кожна польска мати буде над колискою своєї дитини співати російські пісні. Саме цей сумнозвісний російський колонізатор заборонив викладання історії, літератури і географії Польщі, скоротив кількість шкіл і гімназій, обмежив доступ до освіти дітей незаможних родин.

Обидві імперії – Німецьку і Російську – єднало також систематичне переслідування католицької церкви, а також греко-католиків. Так, указом російського царя 1867 року католицьку церкву було підпорядковано Римо-католицькій колегії в Петербурзі, ліквідовують греко-католицькі церкви на Підляшші та Холмщині, віруючих церкви змушують переходити в православ’я… Арешти непокірних священників, заслання їх у Сибір, закриття семінарій, монастирів та конфіскація їхніх земельних володінь, військові пацифікації сіл, усунення поляків з усіх ділянок суспільного життя, відсторонення церкви від опіки над шкільництвом – ці та ряд інших репресивних акцій були спрямовані передусім на те, щоб домогтися повної асиміляції поляків, українців, білорусів та представників інших національних меншин.

На жаль, відроджена 16 листопада 1918 року Польська держава ганебно засвоїла в своїх же інтересах гіркі уроки деполонізації, які дали полякам Німеччина і Росія, використовуючи їхні ж методи і засоби національної асиміляції. Згідно з рішенням Верховної Ради Паризької конференції від 25 червня 1919 року Східна Галичина була передана під тимчасове управління Польщі за умови надання їй автономії й проведення плебісциту. Більше того, в листопаді 1919 р. Верховна Рада затверджує Статут для Східної Галичини, за яким ця територія оголошується підмандатною територією Ліги Націй, а Польща лише отримує мандат на управління нею протягом 25 років. І то лише за умови, що буде запроваджена автономія Східної Галичини з окремим сеймом, судівництвом, військом. Як відомо, влада Польщі цих рішень Верховної Ради Паризької конференції не виконала. Польща скористалася з того, що Директорія Української Народної Республіки зазнала поразки від більшовиків, і домоглася підписання 22 квітня 1920 року Договору між Польщею і Україною. Єдиною втіхою для українців було визнання Польщею України як незалежної держави і зобов’язання надавати Уряду Української Народної Республіки матеріальну і військову допомогу. Але за цим «Договором Пілсудський – Петлюра» Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Уже в січні 1920 року уряд Польщі ліквідовує галицький крайовий сейм, близько 100 тисяч діячів українського визвольного руху буде ув’язнено, інтерновано; українців поступово усунуть із адміністративних посад усіх рівнів, навіть буде заборонено вживати терміни «українець», «Галичина», натомість запровадять назви «русин» і «Східна Малопольща». Сейм у 1924 року ухвалить закон про освіту, згідно з яким будуть запроваджувати так звані «утраквістичні» (двомовні) школи. Наполегливо переводиться викладання в цих школах польською мовою, а українські діти за вживання рідної мови в школі будуть каратися. Як карали в німецьких школах учнів-поляків за користування польською мовою.

«Якщо у 1924 р. в Східній Галичині ще була 2151 українська школа, то у 1930 р. їх залишилося 716, а кількість утраквістичних збільшилося до 1793. Конституційна вимога вживання двох мов в адміністрації та суді демонстративно ігнорувалася». Українські патріотичні сили особливо гостро реагували на всі акції польської влади, які були спрямовані на упослідження національної гідності українців, їхньої мови, історії, культури, поривань до свободи і незалежності. Особливо болісно вражали патріота будь-якої нації заборона рідної мови в навчально-виховному процесі, зазіхання на традиції, на віру, на народну мораль – на все те, що є моральною і духовною основою народу. До речі, чутливішого і виразнішого лакмусового папірця, яким є мова державотворчого народу, нема для визначення рівня національної свідомості та державної відповідальност політичного діяча. Здавалося, все вже вирішено, українська мова є державною мовою в Україні, як це засвідчує стаття 10 Конституції України, але оці, за Шевченком, «дядьки отечества чужого» ніяк не заспокояться, бо їм, бач, вкрай важливо вивищити російську мову, яку, бачите, всіляко притискають в Україні. І їм, «сліпим і малим душею», годі нагадувати, яких переслідувань і заборон протягом трьох століть зазнала українська мова. Та вже ж загадаймо укази російських царів – від Петра І про заборону українського книгодрукування (1720), сумнозвісний валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) до Миколи ІІ, який скасував українську пресу (1914)… Згадаймо тому, що і у Фінляндії заборона на вивчення фінської мови тривала до 1866 року. Саме указ російського імператора в 1850 році заборонив видання книг фінською мовою, а запровадження в початкових сільських школах викладання, поряд зі шведською, фінською мовою відбулося лише в 1866 році.

Зневажливе ставлення російської імперської верхівки, російської бюрократії до української мови, до мов народів імперії нагадує ставлення султанської влади в Туреччині до мови простих турків, яку вони називали «убогою мовою пастухів». Тому після скасування 1 листопада 1922 року султанату в Туреччині та введення 13 жовтня 1923 року республіканської форми правління розпочинаються з ініціативи Кемаля перетворення й модернізація турецького суспільства і держави. Створення світської держави неможливе, вважав лідер, без мовної реформи. Це була насправді мовна революція, бо заміна арабської графіки на латинський алфавіт була неможливою без рішення турецького парламенту. У травні 1928 року латинізація турецького алфавіту була схвалена. Але одна справа прийняти рішення, хоча це було вкрай важко, оскільки турецька духовна, військова, інтелектуальна еліта говорила на своєрідному суржику – суміші арабської, турецької і перської мов. Ця османська мова була чужою і незнанною для переважної більшості турків, але і турецька мова, писана латинкою, була недосяжною для простих людей – вони не знали жодного алфавіту.

Кемаль усвідослював: для консолідації турецького суспільства з метою проведення кардинальних політичних, економічних і гуманітраних реформ необхідно знайти порозуміння, спільну мову із власним народом. А для цього слід передусім навчити його читати і писати, бо кількість неписьменних у Туреччині сягала 90 %. І хоча після проголошення Національними зборами 1 листопада 1928 року закону про новий алфавіт розпочався всетурецький рух за навчання не тільки дітей, особливо дівчаток, яких традиційно не вчили грамоті, а й дорослих, проте через сім років ще з 40 тисяч сіл 35 тисяч не мали шкіл і лише 350 тисяч дітей з 1,9 мільйона навчалися грамоті.

Для провідника турецького національного відродження і модернізації країни вкрай важливо було підготувати національну інтелектуальну еліту і кадри, оскільки для проведення таких кардинальних і масштабних реформ необхідна інтелектуально-духовна енергетика, могутня вітальна сила національної еліти. Саме потужна енергія інтелекту здатна вивести суспільство, державу на орбіту ефективного функціонування. Але як сформувати необхідну для реалізації модернізаційних викликів інтелектульну еліту, накопичити інтелектуальні ресурси, якщо ми в Україні так повільно, так недолуго формуємо суспільство знань, суспільство інтелекту! Але хіба з такими «інтелектуалами», які сьогодні «окопалися» у вищих ешелонах влади, хіба можливо підняти рівень розвиненості інтелектуального середовища України, підняти
рівень інтелектуальної активнсті та сприяти нарощенню продуктивності інтелектуальної праці?

Головним для кожного із цих національних лідерів – Грушевського, Пілсудського, Масарика, Маннергейма, Кемаля Ататюрка – були консолідація нації, єдність провідних політичних сил, згуртування суспільства на основі національних цінностей та пріоритетів. На цьому наголошував у своєму заповіті Карл Маннергейм: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі в внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам».

Мимоволі знову згадується Голова Парламенту Української Народної Республіки – Центральної Ради Михайло Грушевський, який у 1918 році бачив, до якої національної катастрофи ведуть України політичний розбрат, чвари, взаємне поборювання.

У статті «В огні і бурі» він закликав відкласти всі партійні й групові розбіжності, вигоди й інтереси, просить своїх політичних опонентів усвідомити історичну вагу моменту і спільно випростатися на повний національний зріст в ім’я збереження держави.

Як і тоді, «на порозі нової України», не почули мудрого лідера нації, так і зараз ніхто не прислухається до його заклику до консолідації національно-патріотичних сил – «свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини».

Велич національного обов’язку, громадянського покликання і патріотичного звершення полягає в беззастережній готовності пожертвувати всім задля здобуття і збереження незалежності своєї країни. Але я певен, не так вже й багато почуємо схвальних голосів нинішньої політичної і безнесової еліти України у відповідь на заклик Михайла Грушевського: «Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу».

Не почують, не відгукнуться. Бо не готові пройти крізь вогонь морального очищення – через усвідомлення своєї національної місії, свого національного обов’язку, через вичавлення із рабської свідомості комплексу лакея, угодовця, замиренця зі своїм васальним статусом. Страшні хвороби – захланність, марнославство, непогамовна жадоба влади, наживи, поривання до розкоші, до багатства будь-якою ціною – переслідують багатьох із тих, хто зараховує себе до політичного і бізнесового істеблішменту. І ніякі заклики, ніякі перестороги, жодні умовляння і тривожні застереження не здатні «розбудити розум, що заснув» (Леся Українка). А тих, хто поривається колосальними зусиллями виборсатися із пекла злиденності, безпросвіття, відчаю, стає все більше й більше, їхній світ, матеріальний, природний і духовний, все звужується, стискається до небезпечної соціальної напруги. Але марно остерігати тих, хто не бачить меж у жадібному осягненні нових володінь, бо не один народ неодноразово опинявся перед прірвою втрати своєї незалежності внаслідок морального самоупослідження своїх лідерів та втрати національних орієнтирів. Більше двох тисяч літ тому антчний філософ Сенека застерігав: «До вас промовляю! Чи довго ще не буде жодного озера, над яким не височіли б вежі ваших заміських палаців? Чи довго ще не буде ріки, чиїх берегів не видно з-за ваших будівель? Тільки-но десь пробється гаряче джерело, там одразу й гніздиться ваша розкіш. Де б лишень не вигнувся затокою морський берег, там-таки й закладаєте підвалини і, захланні вже тільки на рукотворну землю, женете море ген до обрію. Та хоча повсюди відсвічують крівлі ваших домів – то на шпилях гір, звідкіль видно й суходоли, й моря, то на рівнинах, змагаючись у страмкості з гірськими вершинами, хоч скільки б ви не спордуджували тих осель, і величних, і чудових, – кожен з вас посідає лиш одне, та й то крихітне тіло. Навіщо вам стільки спалень? В одній же кладетесь до сну! Де вас нема, там усе не ваше».

І тоді, більше двох тисяч літ тому, і зараз, коли олігархократія в Україні пришпорена непогамовною волею інстинктів збагачення, забезпечення повноти влади, а не забезпеченням рівності, свободи й справедливості, голос Сенеки є голосом волаючого в пустелі. Бо свобода в сучасній Україні є передусім засобом здобуття максимальних вигод, вона розбещує передусім тих, хто її повинен гарантувати, забезпечувати, і багато вже хто відчуває холодне дихання деспотичної влади меншості. Для значної частини українського суспільства, яке пригнічене відсутністю реальних перспектив розвитку, спокуса тоталітаризмом є звабливою, жаданою. Можна цю спокусу назвати демократичною тиранією, але загрозливе згортання простору свободи слова, свободи думки неминуче доводить суспільні настрої до критичної межі, за якою постає реальна перспектива соціальних конфліктів. Хіба сучасний українець не бачить, що влада корумпована, оголошена нею боротьба з корупцією не дає зримих результатів, що певна частина політичної і державної верхівки цинічна у своєму прагненні якнайшвидше збагатитися і забезпечити завдяки цьому багатству не лише подальші прибутки, але й гарнтувати своє тривале перебування у владі? На жаль, ті, хто збагатився і до того ж перебуває у владі, ті, кого народ називає одним словом – «олігархи», не облагороджують обличчя влади, частіше навпаки – спотворюють до такої ненависної гримаси, що викликають відразу в більшості суспільства. Вже навіть тим, що олігархічна влада в Україні символізує в очах народу байдужість до звичайної людської долі, наростає хвиля поширення настроїв розгубленості, безнадії, суспільної апатії, озлобленості проти влади, а далі – агресивності, екстремізму.

Мимоволі згадуються Шевченкові слова-застереження, слова-пророцтва:

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща…

(Осія. Глава ХІV)

Шевченко вірив, що ті, хто був запліднений вірусом яничарства, зрадництва, угодовства, незалежно від того, чи був він ясновельможний гетьман, чи син батька, який проливав кров «за Москву і Варшаву», а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, «ще лучше, як батьки ходили», відірвуть, як сухе гілля, відпадуть, а старий дуб – Україна – омолодиться. Проростуть зелені парості, вибуяють і відкинуть ті засохлі гілля, які колись розкошували на стовбурі могутнього дуба.

Важко повірити, що ці пророцтва Тараса Шевченка долинуть до вух можновладців, що почують його пересторогу самовигнанці з національної душі, ці духовні сироти – «раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі… Онуча, сміття з помела…», але чи зможуть нарешті всі, праві і ліві, республіканці та демократи, ліберали й консерватори, християнські демократи і націонал-патріоти, поєднатися і «за правду пресвятую стать і за свободу»? (Шевченко).

Годі на це сподіватися. Бо далеко не всі політики і державні діячі України «наповнені» почуттям патріотизму як своєрідним ідейно-світоглядним кодексом національних цінностей, жертовним пориванням віддати всі свої сили задля утвердження і зміцнення Української держави, глибокою і сильною вірою в щасливий день рідної України. Таких жертовних патріотів Україна мала багато. Але, як відомо, до своїх пророків рідко дослухаються співвітчизники. Можливо, пригадають висловлювання знаменитого римського полководця Марка Агріппи, який багато в чому зобов’язаний своїми успіхіми і щасливою народною славою такому принципові, яким він керувався у житті: «Згодою розростаються малі держави, незгодою – руйнуються навіть найбільші».

Але як досягти цієї згоди, цієї консолідації суспільства, тієї національної єдності, без якої не розростатиметься наша держава? Очевидно, що повинна бути ідейно-світоглядна система цінностей і національних пріоритетів розвитку, яку б не лише поділяли, сповідували, але й впроваджували, обстоювали політики, державні мужі, національна еліта. На жаль, значна частина політиків і дежавних чиновників продукують внутрішні розбіжності, незгоду, обстоюючи політично спекулятивні твердження про разючу відмінність між Сходом і Заходом України – годі вже й говорити про публічне мордування «мовної проблеми», про ігнорування проблем розвитку культури й духовності… До речі, Гегель свого часу визначав: «Держава є власне Дух народу» і застерігав: «Народ, що не організувався в Державу, – просто народ, позбавлений власне історії».

Про Дух, про духовність слід говорити якнайголосніше, слід дбати якнайпослідовніше, бо – «Дух – це «моральне життя народу», а яке воно, це сучасне моральне життя народу, годі й згадувати без скорботи і тривоги.

Наша головна проблема, на мою думку, не економічна, не політична, а духовна. Духовної віри і сили передусім потребує сучасна Україна. Заповідав незабутній Олесь Гончар: «бережіть собори людських душ!»Не бережемо. Тому й не вистачає українській людині віри в силу національного духу, тому й бракує нам духовної єдності українського суспільства. Державна влада приречена, якщо вона справді прагне творити кокурентоспроможне суспільство морально-соціальної справделивості, зробити головний акцент на розвитку культури, освіти, науки, інтелекту, на формуванні цілісної культурно-національної ідентичності. Передусім культура буде в умовах глобалізації основним фактором консолідації українського суспільства, громадського єднання і злагоди.

Далеко не випадково ще в 1905 році Іван Франко звертався до української інтелігенції із закликом творити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, як культурний організм.

Не випадково Іван Франко вірив у відродження національного духу і постання української національної держави:

Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Творення нової держави- це, за Гегелем «початок нового духу», а новий дух це «результат масштабного перетворення різноманітних форм культури, винагорода за звивисті, плутані шляхи й численні спроби та зусилля».

Формування української нації як культурного організму, здатного, за Франком, до самостійного культурного і політичного життя, багато в чому залежить від національної політичної, інтелектуальної і духовної еліти, від наявності справдні жертовних, самовіддано патріотичних людей, від тих, хто свій національний обов’язок убачає в тому, щоб запалити свою душу вогнем самопожертви в ім’я національного ідеалу. А чи багато є в нас благодійників, меценатів, доброчинних людей, які володіють багатством і не тремтять над ним, прислухаючись до слів безсмертного Вергілія:

Зважся багатства, мій гостю, зневажити – й гідністю будеш

Рівний із Богом самим!..

Багато із тих, хто наближав цей величний день відродження України, не тільки вірили в неминучу прийдешність цього дня, не лише жертвували собою в ім’я національного ідеалу – вони ще запалювали інших, свій люд своєю вірою, наповнювали національний дух державотворчою енергією, давали своєму народові, як писав у поемі «Мойсей» Іван Франко, «смисл життєвий», «те незриме, несхопне», що пломенить вірою будущину народу і держави. Цей духовний пророк української нації вірив у духовне воскресіння і майбутню горду поставу «у народів вольних колі» віками гнобленого свого народу:

О, ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

І Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Леся Українка, і Борис Грінчекнко, і Грушевський, і багато інших українських подвижників на ниві національної літератури і культури, державного будівництва, духовного відродження нації стали великими не завдяки багатству та почестям, а завдяки усвідомленню та сповненню свого національного обов’язку. Тільки ті, хто вірить в національний ідеал, який визначає духовне і політичне життя нації і стимулює її енергію для державного самоздійснення, вповні усвідомлюють свій національний обов’язок і прагнуть його виконати. Будь-якою ціною. Як писав Іван Франко: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати…».

Микола Жулинський
академік НАН України

***

На завершення нам залишається висловити глибоку шану і подяку автору проекту і упоряднику книги, Голові правління Української конфедерації журналістів Вадиму Болгову та його побратимам, всім, хто доклав зусиль до реалізації цього чудового проекту, вкрай важливого для подальшої долі нашої Неньки-України.

РЕДАКЦІЯ “Педагогіка толерантності №2 2012 рік”

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *