ГОЛОДОМОР–ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

І УКРАЇНСЬКІ ГУБЕРНАТОРИ

 

З листом, що подається нижче, Редакція звернулась також до губернаторів Київської, Харківської і Вінницької областей.

 

КИЇВСЬКИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ОСВІТНЬО-ВИДАВНИЧИЙ ЦЕНТР

ПОЛІТКУЛЬТУРНИЙ СВІТ

 

Видавництво «Синопсис»,                                  р/р 260053227 в Солом’янському відділенні 5445

03151, м.Київ, пр.-т Повітрофлотський, 72     Ощадбанку України, м.Київ,

тел./факс (044)249-02-53                                      МФО 320326, код 24367490

№ 5, 14.02.2012 р.

 

ГОЛОВІ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ,

ГЕРОЮ УКРАЇНИ С.Б. ТУЛУБУ

 

Вельмишановний Сергію Борисовичу!

 

26 листопада Україна відзначила 78 річницю самого страхітливого в історії людства голодомору-геноциду свого народу, в якому Сталін і його кати замордували десятки мільйонів наших співвітчизників. За переписом 1926 р. українців було 84 мільйонів, а за переписом 1939 р. залишилося лише 28, тобто за 13 років «зникло» 56 мільйонів, тоді як населення інших республік значно зросло. Як Вам відомо, радянська влада ретельно приховувала цей жахливий злочин, перед яким блідніє навіть холокост. Лише за згадку про нього загрожували суворими репресіями. Дорослі, батьки боялись розповідати про це дітям.

Про холокост нині знає увесь світ. А от про той звірячий геноцид рідного народу сьогодні мало що знають наші діти, молодь та й люди середнього віку. Мало того. Серед наших політиків, державних діячів є ще й такі, що не визнають, заперечують його, навіть стверджують, що у 1932-1933 роках не було ніякого голодомору, був мовляв, лише неврожай.

У цьому зв’язку важко переоцінити видатне значення невеличкої книжечки  жительки мого рідного села Сичівки Христинівського району на Черкащинні О.І. Костюк «420 душ. Пом’янімо і пам’ятаймо».

Вона працювала над нею понад 30 років, ретельно збирала спогади ще живих свідків голодомору, розшукувала імена, прізвища кожного із 420 загиблих, зазнала й загроз. А написала її на диво просто, до болю правдиво і читач не може від неї одірватись, вона крепко бере його за душу, вкарбовується в пам’ять. У цьому відношенні вона варта цілих романів, сухої статистики про голодомор.

Олена Іванівна видала її у 2008 р. власним коштом, накладом 20 примірників. Щоб хоч трохи збільшити наклад, ми передрукували повний її текст у № 2 журналу за 2010 рік. Подарували його працівникам Національного Музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні».

В Додатку до цього листа показано, що було далі. Зокрема, й про те, як ми звертались до багатьох, хто міг би допомогти, з пропозицією видати цей твір масовим накладом з перекладом на іноземні мови. Всі погоджувались, що це неодмінно потрібно зробити, але ніхто нічого так і не зробив.

Тим часом Костюк здійснила друге, трішки розширене видання своєї книжечки. І знову власним коштом і мізерним накладом. І ми знову вирішили передрукувати повний її текст у № 4, 2011 р. – № 1, 2012 р. нашого часопису, який вийде друком на початку квітня 2012 р. Зробити його тираж достатнім ми не здатні, бо всі 15 років журнал видається на суто громадських засадах, без будь-якого фінансування. Його співробітники працюють безоплатно, на чистому ентузіазмі, ми не виплачуємо гонорари авторам тощо. І якби хоча й невелика, але постійна допомога шанувальників, він би вже давно припинив своє існування. Однак при всьому цьому, враховуючи мізерну зарплату вчителів, на яких він переважно зорієнтований, ми тримаємо його передплатну ціну вкрай дешевою, збитковою для нас.

Тож щоб збільшити наклад цього номеру, ми вирішили звернутись до тих, хто в цьому зацікавлений, з пропозицією замовити якомога більше       його примірників.

http://pedtolerant.com/

http://pedtolerant.com/

Звертаємось до Вас першого, щоб Черкаська область замовила його по кілька примірників для кожної обласної, міської, районної, сільської бібліотеки та бібліотек всіх навчальних закладів.

Про ваше рішення просимо повідомити до 5 березня 2012 р.

Додаток: 1 прим. на 11 стор.

 

З повагою

 

Президент КГОВЦ,
головний редактор
журналу «Педагогіка толерантності»                                                                                                            Я.А.Береговий

СТОРІНКИ ПАМ’ЯТІ

26 ЛИСТОПАДА – В ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ УКРАЇНА ЗАПАЛИЛА СВІЧКИ

 

У минулому, другому номері журналу ми передрукували повний текст книжечки О.І. Костюк «420 душ. http://pedtolerant.comПом’янімо і пом’ятаймо».

З тих пір постійно отримуємо відгуки читачів, яких вона глибоко схвилювала, вразила.

Так, директор Києво-Могилянського колегіуму, однієї з найкращих шкіл України, Володимир Олександрович Ковальчук поділився з нами своїми враженнями і розповів, як у школі ксерокопіювали текст книжки Костюк з нашого журналу і роздали учням і вчителям. А потім провели загальношкільні читання. – Ви б почули, що говорили у своїх виступах школярі! – сказав директор.

Тепер ми просимо керівників шкіл, ПТУ, вузів проводити за його прикладом подібні заходи, бо, на жаль, наші діти і молодь мало що знають про цю трагедію свого народу.

Водночас ми шукаємо добротворців, меценатів, видавців, які б видали книжку Костюк масовим накладом українською, російською, англійською мовами, щоб її читали не лише в Україні, а й за її межами, де пересічні громадяни також мало що знають про цю нашу національну трагедію – НАЙЖАХЛИВІШИЙ ГЕНОЦИД В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА.

*

Коли вийшов друком журнал, ми понесли його разом з книжкою «420 душ» у Національний Музей «Меморіал пам’яті товстелезні жертв голодоморів в Україні». Взяли на музейному стенді два томи «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років у Черкаській області», в яких названі імена жертв голодомору, знайшли в них Христинівський район, але не знайшли села Сичівки. А це означає, що в Музеї нічого невідомо про 420 загиблих від голоду сичівців.

Показали книжку і журнал директору Музею Діденку В.В. Вони його дуже зацікавили. Він попросив подарувати їх Музею.

Незабаром зав. відділом Оксана Бачиш повідомила, що книжка справила на працівників Музею велике враження і вони запросили на гостини Олену Іванівну.

На зустріч з нею прийшли також співробітники Українського інституту національної пам’яті. Невдовзі очолювана доктором історичних наук, заввідділом інституту Лесею Онишко група його співробітників виїхала до Сичівки. Вони зібрали ряд матеріалів, зустрілись із ще живими свідками голодомору, записали їх спогади та зняли відеофільм.

Через деякий час у Музеї створили виставку про сичівський голодомор, яка користується великою увагою відвідувачів. Під час екскурсій демонструється і відеофільм. Виставку відвідали Президент України В. Янукович, екс-президент В. Ющенко, екс-прем’єр-міністр Ю. Тимошенко.

28.12.2010 р. у Музеї побувала делегація з Сичівки і Христинівки. Про це йдеться у статті христинівської районної газети:

 

ЗАРАДИ ПАМЯТІ І ПЕРЕСТОРОГИ

 

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про його голодні лихоліття. Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голод 1932-1933 рр.

Це трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару. Її соціальні, психологічні і демографічні наслідки дають знати про себе і сьогодні.

Очевидці довго замовчували гірку правду про ті страхітливі голодні роки. Боялися і тому не розповідали про нищівний нелюдський голодомор своїм дітям і онукам, щоб не злякати, а ще щоб, боронь Боже, не накликати на них біду, бо спогади були заборонені колишньою владою.

І лише тоді, коли зняли вето із засекречених документів, сміливці по крупинці стали збирати вмиті гіркими слізьми спогади. Свідчення тисяч очевидців, листи та документи тих років стали основою документальних збірників. І один з них – «420 душ. Помянімо і пам’ятаємо», автор якого – жителька с. Сичівка О.І. Костюк. Книга вийшла в світ в 2008-му р. до 75-х роковин голодомору.

Від двору до двору, з зошитом і ручкою в руках, вона ходила і занотовувала почуте від односельців. Нерівними від хвилювання рядками лягають на сторінки розповіді свідків тих страшних часів. Кожен рядок, кожна сторінка збірника – то плід тривалого і наполегливого дослідження. І коли згодом у селі створили Краєзнавчий музей, то тема голодомору посіла в ньому чільне місце.

Олена Іванівна не зупиняється на дослідницькій роботі, вона веде листування з працівниками Національного Музею «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні». І коли влітку столичні гості завітали до Сичівки, аби зустрітися з живими свідками тих подій, то були вражені, як свято бережуть в селі пам’ять про 420 невинно убієнних.

І ось в ці листопадові дні від киян прийшло запрошення відвідати Меморіал пам’яті. Представники Христинівського району начолі з заступником голови Районної ради М.І. Єременком – голова Сичівської Сільської ради Н.О. Богачук, дослідник голодомору О.І. Костюк, працівники культосвітніх закладів 28 листопада вирушили до столиці.

Не дивлячись на завантаженість і багаточисельних відвідувачів, працівники Музею огорнули нашу делегацію особливою увагою. Екскурсії до Музею передували оглядини Меморіалу «Свічка пам’яті», який відкрито до 75-ї річниці Голодомору. При вході до Меморіалу – два ангели, що охороняють душі невинно убієнних, навколо «Свічки пам’яті» –  жорна, які щоденно «перемелювали» тисячі людських життів, в центрі алеї – пам’ятник, що символізує голодне дитинство. Біля підніжжя святого місця – хліб, свічки, пучки колосків, перев’язаних траурними стрічками, живі квіти, кетяги калини.

Серце стискається, душа холоне від побаченого і почутого в залах Музею. На екрані – кадр за кадром зі свідченням очевидців, цифри мільйонних жертв, на стендах – офіційні документи з грифом «секретно», достовірні матеріали зарубіжної преси. На підлозі – нехитрий реманент, яким селяни обробляли землю, пудові мішки з дорогоцінним збіжжям, яке могло врятувати від голодної смерті, але його вигребли, забрали до зернини…

З подивом і цікавістю присутні оглянули куточок «Сичівка», що є прототипом будь-якого українського села в ті голодні роки. З екрану односельці Роза Макарівна та Марія Іванівна Вовненко повідали гірку правду про голодомор. Довго не наважувалися жінки розпочати свою розповідь, наче якийсь тугий клубок не давав вирватися вистражданим словам на волю, а за декілька хвилин, немов прорвало греблю страху та заборон, полилася молитва-спогад зі сльозами… І звучить вона як пересторога нинішньому і прийдешнім поколінням не повторити біди.

У День пам’яті голодомору з сичівськими експонатами ознайомився Президент України В. Янукович.

ВАЛЕНТИНА ДОБРЯНСЬКА,

головний редактор газети
«ТРИБУНА ХЛІБОРОБА»
(м. Христинівка Черкаської обл.,
06.12.2010 р.)

*

Давно вже триває дискусія про кількість жертв голодомору 1932-33 рр. в Україні та про його спрямованість, перш за все, проти українців.

Офіційно визнана кількість жертв – 3,6 млн. Чимало дослідників вважають, що ця цифра суттєво занижена, що кількість жертв становить від 6 до 11 мільйонів.

У книзі добре відомого в Україні і за її межами державного діяча, талановитого письменника-публіциста Федора Трохимовича Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» (Полтава, «Дивосвіт», 2007 р.) на стор. 92 читаємо: «У публікації в газеті «Сільські вісті» за 1 червня 2001 року «Де ми, українці, поділись?» професор А. Мокренко коментує книгу групи ленінградських учених за редакцією А.А. Шибанова, де повідомляється, що в 1929 році українці були найчисельнішим народом у Радянському Союзі – Нас було 81 мільйон 195 тисяч.

Рівно через півстоліття, в 1979 році, також був проведений Всесоюзний перепис населення.

У довіднику «Населення СРСР» наведені такі дані: Росіян – 137 млн. 397 тис., українців – 42 млн. 347 тис. (це вже із Західною Україною, Буковиною й Закарпаттям). Росіян, білорусів, татар збільшилося за півстоліття вдвічі; узбеків, вірменів, таджиків – втричі, а українців стало… у два рази менше?»

Журнал «Київ» (№ 7-8 за 2010 р.) опублікував уривок з «Російського щоденника» Джона Стейнбека, видатного в США (Нью-Йорк) у 1948 р.

В журналі також надрукована передмова до цього «Щоденника» під назвою «Подорож Джона Стейнбека і Роберта Капи по Україні». Автор цієї передмови Роман Колісник, який переклав «Російський щоденник» на українську мову.

У цій передмові, зокрема, сказано:

«Стейнбек і Капа не знали про систематичні вивози українців у Сибір і примусову русифікацію, нищення української культури і її діячів і т.ін.

У виданні «На великой стройке» (1932 р.) повідомлялося, що 1931 року в Радянському Союзі проживало 81 мільйонів 791 тисяч українців. А після масових репресій (за переписом через 50 років) українців залишилося 42 мільйони. «Де ділися 39 мільйонів українців?» – запитує в «Літературній Україні» Іван Ткачук, учасник війни з Фінляндією, інвалід 2-ї групи Великої Вітчизняної війни (с. Чеснівка, Хмельницького району, Вінницької області)».

Ще жахливішу картину дають такі цифри:

«Дані переписів 1926 і 1939 років свідчать, що кількість українців за ці 13 років зменшилась з 84 до 28 мільйонів, тобто зменшилась на 56 мільйонів. Тоді як загальна кількість населення СРСР і союзних республік за цей час помітно зросла» («Педагогіка толерантності», № 3, 2008 р., стор. 82).

Крім організованого голодомору комуністичні кати здійснили в ці роки ще й розкуркулення і колективізацію, які забрали життя кількох мільйонів українських селян, та масові репресії 1937-1938 рр.

В результаті загинули десятки мільйонів українців. І це, безперечно, був самий жахливий геноцид в історії людства. Навіть холокост не йде з ним ні в яке порівняння.

І давно пора, щоб це усвідомили не лише в Україні, а й міжнародна спільнота.

Усвідомили, що загроза реваншу страшнішого за гітлерівський фашизм сталінського фашизму постійно зростає, бо має чимало прихильників у сучасному світі, включно й в Україні, де вони споруджують пам’ятники найлютішому її кату Сталіну, воєнному злочинцю № 1, який побратався з воєнним злочинцем № 2 Гітлером, вскормив його і разом з ним розв’язав другу світову війну, до якої давно, ретельно і таємно готувався.

І лише Міжнародний Трибунал над сталінським фашизмом і його послідовниками здатен заблокувати його реванш.

*

Крім губернаторів ми окремо звернулись з тією ж пропозицією і до наших читачів.

Тепер повідомляємо результати.

Чимало читачів, переважно вчителів, замовили по 50, 100 і більше примірників. А член Редакційної колегії журналу, славетний, але зовсім небагатий вчений, доктор Анатолій Іванович Потопальський замовив 200 і тепер сам розповсюджує їх по школах.

Однак найбільші надії ми покладали на губернаторів. Але дуже помилились: – з Харкова і Вінниці повідомили, що на подібні речі в обласних бюджетах немає коштів; в Київському губернаторстві наш лист отримали, але загубили і нічого не відповіли; промовчала і Черкаська губернія, хоча с. Сичівка, про голодомор якого йде мова у книжці О.І. Костюк, входить до її складу.

Це нас вразило, ошарашило, бо означає, що жахлива трагедія народу їх не цікавить, жодним чином не турбує.

Адже якщо наші читачі з переважно мізерною зарплатою знайшли кошти, щоб замовити журнал з текстом книжки О.І. Костюк, то губернатори із незрівнянно більшою зарплатою знайшли б кошти на те саме у власній кишені, так само, як і їх чиновники.

Правда, могло бути й так, що ці чиновники не показали наш лист своїм губернаторам, і саме тому все вийшло так для них ганебно. Але що ж то за люди ті чиновники, здатні бути байдужими до листа про жахливу трагедію свого народу?! Тим паче, що й сьогодні важко знайти, у тому числі і серед чиновників всіх рангів, людей, рідні яких не постраждали, не загинули під час голодомору.

Тож що не кажи, а висновок можне бути лише один:

– Губернатори названих областей – Тулуб, Присяжнюк, Добкін, Джуга зганьбили себе!

Але хіба ж вони одні такі?

Не соромляться ганьбити себе правляча партія регіонів і її побратим – компартія: при прийнятті Верховною Радою Закону Про Голодомор 1932-1933 років в Україні вони дружно за нього не проголосували. Мало того. Лідер комуністів з піною на вустах доводить, що у 1932-1933 рр. взагалі не було ніякого голоду. Був, мовляв, неврожай і селянам не вистачало харчів. Але Сталін, мовляв, про них терміново подбав і виправив становище. Як він його «виправив», детально показала О.І. Костюк на прикладі с. Сичівка. Але ж було чимало сіл, що з «допомогою» Сталіна вимерли від голоду вщент.

Верховна Рада прийняла Постанову про вивчення холокосту в українських школах. І це добре. Погано, що немає Постанови ВР про вивчення в українських школах голодомору-геноциду українського народу. А міністр освіти Табачник не визнає голодомор 1932-1933 рр. геноцидом.

Все це означає, що наші діти, молодь не пізнають всю правду про цей жахливий злочин проти українського народу сталінсько-комуністичної влади, вірніше – банди.

Це й дозволяє нашим комуністам за підтримки влади відроджувати сталінізм, споруджувати, оберігати пам’ятники самим лютим катам українського народу – Сталіну й Леніну. І лише суворий Трибунал здатен їх зупинити і покарати.  

РЕДАКЦІЯ “Педагогіка толерантності №2 2012 рік”